Ні, поминутно бачити вас

Усюди випливати за вами,

Посмішку вуст, движенье око

Ловити закоханими очами…

Але Тетяну угораздило вийти заміж, хоча Онєгіна вона як і раніше любить. Вона не лукавить ні перед собою, ні перед Онєгіним: «Я вас люблю (до чого лукавити?)». Але, як щира російська героїня, вона не знає іншого шляху, крім вірності боргу й покірності долі:

Але я іншому віддана;

Я буду століття йому вірна.

И знову обоє праві. І жаль обох. І як і раніше незрозуміло, чому так буває? Хоча Пушкін усе пояснив, усіх захистив, допоміг усіх зрозуміти. Але щасливими зробити своїх героїв не зміг. Хоча, знову ж, що таке щастя? Може бути, два люблячі серця наприкінці роману - це не так вуж погано?