Можна нескінченно перераховувати чудові вірші, присвячені різним темам, наповнені ліризмом поеми. Шедеври епічного жанру й драматургії подарував миру великий російський поет. За словами Бєлінського, Пушкін мав дивну здатність робити поетичними самі прозаїчні предмети. Поет, що любив і глибоко, що розумів навколишній його мир, створив у своїх добутках неповторні образи Онєгіна, Тетяни, Алеко й чудові картини природи, з якої прямо зв’язане натхнення Пушкіна.

У зображенні російської природи поезія Пушкіна дивно вірна дійсності. Особливо яскраво це проявляється у вірші «Осінь». Поет, що майстерно володіє багатоцвіттям фарб, звертається до простих, але точно відбиває характерні подробиці відтінкам:

Люблю я пишне природи увяданье,

У багрець і золото одягнені ліси,

У їхніх сінях вітру шум і свіже дыханье,

И імлою волнистою покриті небеса…

Цей опис росіянці осіни можна зрівняти із кращими зразками пейзажного живопису. Як природно й красиво малює Пушкін миле його серцю пора року!

Образ російської природи нерозривно пов’язаний з образом автора. Природа для поета виступає як стихія, що надихає його, наділяє силою поетичної майстерності:

И с кожної восени я розцвітаю знову…

Зв’язок Пушкіна з рідною природою відчувається в його описах весни, лета й зими. Звертаючись до лету, Пушкін передає викликані цією порою року емоції:

Ти, всі щиросердечні здатності гублячи,

Нас мучиш, як поля, ми страждем від посухи;

Лише як би напоїти так освіжити себе -

Інший у нас думки немає…

Пушкін вустами ліричного героя говорить про розквіт творчих сил саме восени, коли вірші народжуються самі собою:

И пробуджується поезія в мені:

Душу соромиться ліричним волненьем…

Природа займає важливе місце у творчості поета. Вона допомагає розкрити внутрішній мир людини, є його пристановищем і притулком. У вірші «Осінній ранок» ліричний герой, втративши свою улюблену, спрямовується саме на лоно природи:

Уж немає неї… Я був у берегів,

Де мила ходила у вечір ясний;

На березі, на зелені лугів

Я не знайшов ледве видимих слідів…

Тільки тут герой може забути про своє горе й знайти спокій. Гармонія в природі протиставляється Пушкіним несправедливостям, що панує у світі людей. Ілюстрацією цьому може служити вірш «Село», де жахливе положення рабів різко контрастує з ідилічною картиною:

…люблю цей темний сад

З його прохолоддю й квітами,

Цей луг, заставлений запашними скиртами,

Де світлі струмки в чагарниках шумлять.

Вірш «Село» перегукується з більше пізнім віршем «Знову я відвідав…», у якому ліричний герой міркує про своє життя, любуючись картиною милої його серцю рідної сторони:

От пагорб лісистий, на якому часто

Я сиживал нерухомий - і дивився

На озеро, воспоминая зі смутком

Інші береги, інші хвилі…

Поет помічає дрібні деталі, що надають пейзажу своєрідність. Картини російського села сприймаються нами як замальовки з натури, зроблені рукою великого майстра. Коли читаєш ці рядки, у думках виникає гладь синього озера, що спокійно лежить серед «нив златых і пажитей зелених», силует пливучі в човні бідного рибалки, що тягне «за собою вбогий невід». Як органічно злиті стан природи й людини, проведшего вдалині від рідних місць десять років! Змінилася людина, ліричний герой вірша, і він бачить зміни, що змушують задуматися над минулими роками, над майбутнім.

У віршах А. С. Пушкіна ліричний герой, що персоніфікує собою образ автора, часто звертається до природи, бачачи в ній вільну стихію. Поет підкреслює горду красу моря й чує «шум закличний» у рокоті хвиль. Прощаючись із морем, Пушкін говорить про те, що ніколи не изгладится з його пам’яті вид грізної й урочистої стихії, шум морського прибою:

У ліси, у пустелі мовчазні

Перенесу, тобою полн,

Твої скелі, твої затоки,

И блиск, і тінь, і говір хвиль.

Цей вірш «До моря», один із кращих добутків поета, присвячених природі. Романтична захопленість людини, що тонко почуває прекрасне, є присутнім у кожному пушкінському пейзажі. Свій зв’язок з рідною природою Пушкін неодноразово затверджував у поетичній творчості. Життя великого російського поета, його натхненні рядки невіддільні від лісів і полів, озер і пагорбів рідної країни, де, говорячи словами самого Пушкіна,

…викоханий природою й мрією,

Я знав поезію, веселість і спокій.

Чарівність пушкінської лірики не мерхне, час не владно над нею. Менш двох років залишилося до двохсотлітнього ювілею Пушкіна. Мільйони людей різного віку, різних національностей віддадуть належне великому поетові. От уже друге сторіччя чарівник російського слова поєднує нас такими рядками:

И довго буду тим люб’язний я народу,

Що почуття добрі я лірою будив…

Добрі почуття - це милосердя, гуманність, жаль, повага, щирість, шляхетність, порядність і, звичайно, уміння дружити й любити.

У різноманітті ліричних тим, що опромінюють поезію Пушкіна, тема дружби займає настільки значне місце, що його можна сміло йменувати співаком цього шляхетного почуття. Очевидно, джерела цього почуття були закладені в самій натурі поета, натурі шляхетної, чуйної, що вміє розкривати в кожній людині кращі його властивості.

Починаючи з ліцейської пори в Пушкіна було багато друзів: і близьких, і не дуже близьких, але всім їм віддавав він належне. Тому й широкий діапазон його дружніх пристрастей - від простого й зовнішнього приятелювання до високих ступенів вимогливої, безстрашної й порию жертовної дружби.

Пушкін по-братньому любив і мрійливого Дельвига, і наївно-палкого Кюхельбеккера, і шляхетного Пущина, і колко-дотепного В’яземського, і буйного Дениса Давидова, і меланхолійного Баратинського, і поета-громадянина Рилєєва, і простодушного Нащокина. Із шанобливим приятельством ставився він до Карамзину, до Жуковського, до Крилова - людям старшого покоління. Але особливо близькими його душі були однокашники по Царскосельскому ліцеї й друзі вільнолюбної петербурзької юності.

Протягом шести років тридцять ліцеїстів жили разом. Навіть на канікули їх не відпускали додому. Вони дуже подружилися й вирішили, закінчивши ліцей, щороку збиратися 19 жовтня, щоб відзначати день відкриття ліцею, коли вони вперше зустрілися. Знамениті його вірші: «19 жовтня» (1825, 1827,1828 років); «Чим частіше святкує Ліцей…», «Була пора, наше свято молодої…» Від душі висловлене визнання поета:

Друзі мої, прекрасний наш сполучник!

Він, як душу, нероздільний і вічний…

Як клятвене завірення в дружбі звучать слова про малу батьківщину - Царському Селі:

Куди б нас не кинула доля

И счастие куди б не занесло,

Всі ті ж ми:

Нам цілий мир чужина,

Батьківщина нам - Царське Село.

У ряді пушкінських друзів ліцейської юності И. И. Пущин займав особливе місце. Саме до нього звернені щирі слова:

Мій перший друг, мій друг безцінний!

Ці слова дійшли до Пущина вже в Сибіру, куди він був засланий на каторжні роботи як член таємного суспільства.

Пушкін не забуває про всіх друзів - декабристах, засланих у Сибір, і пише вірша, повні найглибшої впевненості в правоті їхньої героїчної справи:

Не пропаде ваша скорботна праця

И дум високе стремленье.

У великій плеяді пушкінських дружніх пристрастей особливе місце займає Чаадаєв. Це була чудова, своєрідна людина, що у юні роки для поета була зразком високої громадянської мужності й волелюбності.

Чаадаєв, чи пам’ятаєш колишнє?

Давно ль із захватом молодим

Я мислив ім’я фатальне

Зрадити руїнам іншим?

Як маніфест дружби, що поєднує людей шляхетн і волелюбних, сприймаються знамениті рядки:

Поки свободою горимо,

Поки серця для честі живі,

Мій друг вітчизні присвятимо

Душі прекрасні пориви.

Тема дружби розроблялася в Пушкіна многообразно, проходячи в нього всі відтінки величної й героїчного, ніжної й замисленої ліричності, ласкавої й лукавої іронії.

Але, мабуть, ще многообразнее проходить у пушкінській ліриці вічна тема любові. Любов у віршах Пушкіна - завжди високе почуття, що облагороджує людину, почуття глибоке, сильне, чисте й безкорисливе. Улюблена в його віршах - уособлення вищого ідеалу краси й моральної досконалості.

Як гімн високому й світлому почуттю звучить здавна всіх вірш, що зачарувало, «Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…»:

И серце б’ється в упоенье,

И для нього воскресли знову

И божество, і вдохновенье,

И життя, і сльози, і любов.

Це одна з вершин пушкінської лірики. Вірші зачаровують не тільки чистотою й пристрасністю втіленого в них почуття, але й надзвичайною гармонічною стрункістю. Слова, здавалося б, звичні, але з’єднані разом, дають враження незвичайної святковості. Вони залиті сонцем безмежного щастя, вони співають і сіяють. Спочатку смутний і ніжний спогад, потім сумна свідомість втрати й, нарешті, урочистий зліт радості й захвату. Все це прекрасно відтворила М. И. Глинка в музиці свого безсмертного романсу.

Pages: 1 2

Збережи - » Літературна спадщина Пушкіна - твір по творчості А. С. Пушкіна . З'явився готовий твір.