Николас Эрфе народився в 1927 р. у сім’ї бригадного генерала; після короткочасної служби в армії в 1948 р. він надійшов в Оксфорд, а через рік його батьки загинули в авіакатастрофі. Він залишився один, з невеликим, але самостійним річним доходом, купив старий автомобіль - серед студентів таке зустрічалося нечасто й досить сприяло його успіхам у дівчин. Миколі вважав себе поетом; зачитувався із друзями романами французьких екзистенціалістів, «приймаючи метафоричний опис складних світоглядних систем за самовчитель правильного поводження… не розуміючи, що улюблені герої-антигерої діють у літературі, а не в реальності»; створив клуб «Les Hommers Revokes» (Бунтующие люди) - яскраві індивідуальності бунтували проти сіркою щоденності життя; і в підсумку вступив у життя, по власній оцінці, «всебічно підготовлений до провалу».

Закінчивши Оксфорд, він зміг одержати лише місце вчителя в маленькій школі на сході Англії; із працею витримавши рік у глушину, звернувся в Британську раду, бажаючи попрацювати за кордоном, і так виявився в Греції викладачем англійської мови в школі лорда Байрона на Фраксосе, острівці кілометрах у вісімдесяти від Афін. У той самий день, коли йому запропонували цю роботу, він познайомився з Алисон, дівчиною з Австралії, що знімала кімнату поверхом нижче. Їй двадцять три, йому - двадцять п’ять; вони полюбили один одного, не бажаючи собі в цьому зізнатися - «у нашому віці бояться не сексу - бояться любові», - і розсталися: він відправився в Грецію, вона одержала роботу стюардеси

Острів Фраксос виявився божественно прекрасний і пустельний. Николас ні з ким не зійшовся близько; на самоті бродив по острові, осягаючи невідому йому раніше абсолютну красу грецького пейзажу; писав вірші, але саме на цій землі, де якимось дивним образом ставала ясна щира міра речей, раптом незаперечно зрозумів, що він не поет, а вірші його манірні й пихаті. Після відвідування борделя в Афінах занедужав, що остаточно повалило його в найглибшу депресію - аж до спроби самогубства

Але в травні почалися чудеса. Пустельна вілла на південній половині острова раптом ожила: на пляжі він виявив синій ласт, що слабко пахне жіночою косметикою рушник і антологію англійської поезії, закладену в декількох місцях. Під однією із закладок були отчеркнути червоним вірші Элиота:

• Ми будемо скитаться думкою,
• И в кінці скитаний прийдемо
• Туди, звідки ми вийшли,
• И побачимо свій край уперше.

До наступного уик-энда Миколі наводить довідки в селі про власника вілли Бурани. Про нього говорять не занадто охоче, уважають колабораціоністом: у війну він був сільським старостою, і з його ім’ям зв’язана суперечлива історія розстрілу німцями половини села; він живе один, дуже замкнуте, ні з ким не спілкується, і гостей у нього не буває. Це суперечить тому, що Миколі довідався ще в Лондоні від свого попередника, що розповідав йому, як бував на віллі Бурани й посварився з її хазяїном - правда, розповідав теж скупо й неохоче. Атмосфера таємничості, недомовок і протиріч, що огорнула цієї людини, інтригує Николаса, і він вирішує неодмінно познайомитися з паном Конхисом.

Знайомство відбулося; Кончис (так він попросив називати себе на англійський лад) немов би чекав його; стіл для чаю був накритий на двох. Кончис показав Николасу будинок: величезна бібліотека, у якій він не тримав романів, оригінали Модильяни й Боннара, стародавні клавикорди; а поруч - древні скульптури й розписи на вазах зухвалої-еротичної властивості… Після чаю Кончис грав Телемана - грав чудово, однак сказав, що не музикант, а «дуже багата людина» і «духовидец». Матеріалістично вихований Миколі ворожить, чи не божевільний він, коли Кончис багатозначно заявляє, що Миколі теж «покликаний». Таких людей Николас раніше не бачив; спілкування з Кончисом обіцяє йому безліч захоплюючих загадок; Кончис прощається, скинувши руки нагору дивовижним жрецьким жестом, як хазяїн - як Бог - як маг. І запрошує провести в нього наступний уик-энд, але ставить умови:

нікому в селі не розповідати про цьому й не задавати йому ніяких питань

Тепер Миколі живе від вихідних до вихідних, які проводить у Бурани; його не залишає «розпачливе, чарівне, античне почуття, що він вступив у казковий лабіринт, що визнаний гідним неземних щедрот». Кончис розповідає йому історії зі свого життя, і, немов би як ілюстрації, їхні герої матеріалізуються: те в селі Николасу зустрінеться старий-іноземець, що відрекомендувався де Дюканом (якщо вірити Кончису, у тридцяті роки від де Дюкана він одержав у спадщину стародавні клавикорди й свій величезний стан), те до вечері виходить примару померлої в 1916 р. нареченої Кончиса Лілії - зрозуміло, це живаючи молода дівчина, що тільки відіграє роль Лілії, але вона відмовляється повідомити Николасу, для чого й для кого затіяний цей спектакль - для нього або для Кончиса? Николас переконується й у наявності інших акторів: перед ним з’являються «живі картини», що зображують пожену сатира за німфою при Аполлонові, що сурмить у ріг, або примара Роберта Фулкса, автора книги 1679 р. «Повчання грішникам. Передсмертна сповідь Роберта Фулкса, убивці», даної йому Кончисом «почитати на сон прийдешній».

Николас майже втрачає почуття реальності; простір Бурани пронизаний багатозначними метафорами, алюзіями, містичними змістами… Він не відрізняє правду від вимислу, але вийти із цієї незрозумілої гри вище його сил. Приперши Ліллю до стіни, він домагається від її, що її теперішнє ім’я - Джули (Жюли) Холмс, що в неї є сестра-двойняшка Джун і що вони - молоді англійські акторки, що приїхали сюди за контрактом на зйомки фільму, але замість зйомок їм доводиться брати участь в «спектаклях» Кончиса. Николас закохується у вабливу й Жюли-Лилию, що вислизає, і

коли приходить телеграма від Алисон, що змогла влаштувати собі вихідні в Афінах, він відрікається від Алисон. («Її телеграма вторглась у мій мир докучним закликом далекої реальності…»)

Однак Кончис вибудував обставини так, що на зустріч із Алисон в Афіни він все-таки поїхав. Вони піднімаються на Парнас, і серед грецької природи, що взискует істини, зрадившись любові з Алисон, Николас розповідає їй всі, чого розповідати не хотів - про Бурани, про Жюли, - розповідає тому, що в нього немає людини ближче, розповідає, як на сповіді, егоїстично не відокремлюючи її від себе й не думаючи, яке дія це може зробити на неї. Алисон робить єдино можливий висновок - він не любить її; вона в істерику; вона не хоче його бачити й ранком зникає з готелю й з його життя

Миколі вертається на Фраксос: йому, як ніколи, необхідна Жюли, але вілла порожня. Вертаючись уночі в село, воно стає глядачем і учасником ще одного спектаклю: його вистачає група німецьких карателів зразка 1943 р. Побитий, з розсіченою рукою, він мучиться під час відсутності звісток від Жюли й уже не знає, що й думати. Лист від Жюли, ніжне й надихаюче, приходить одночасно зі звісткою про самогубство Алисон.

Ринувшись на віллу, Миколі застає там одного лише Кончиса, що сухо заявляє йому, що він провалив свою роль і завтра повинен покинути його будинок назавжди, а сьогодні, на прощання, почує останню главу його життя, тому що тільки тепер готовий її сприйняти. Як пояснення творящегося на віллі Кончис висуває ідею глобального метатеатра («всі ми тут актори, дружок. Кожний грає роль»), і знову пояснення не пояснює головного - навіщо? І знову Николас боїться зрозуміти, що це питання не важливе, що набагато важливіше пробитися крізь уколи самолюбства до істини, що неласкава й безжалісна, як посмішка Кончиса, і до свого щирого «я», що відстоїть від його самосвідомості, як маска від імені, а роль Кончиса в цьому, його мети й методи, по суті, другорядні

Останнє оповідання Кончиса - про події 1943 р., про розстріл карателями жителів села. Тоді сільському старості Конхису був наданий вибір - власною рукою пристрілити одного партизана, зберігши тим самим вісімдесят життів, або, відмовившись, піддати винищуванню майже все чоловіче населення села. Тоді він зрозумів, що насправді вибору немає - він просто органічно не може вбити людину, які б резони не приводив розум

По суті, всі оповідання Кончиса про одному - про вміння розрізняти щире й помилкове, про вірність собі, своєму природному й людському початку, про правоту живого життя перед штучними інституціями, такими, як вірність присязі, боргу й т.д. І перед тим як покинути острів, Кончис заявляє Николасу, що той недостоин волі

Pages: 1 2