Князювання Володимира було овіяно героїкою народних сказань уже наприкінці Х - початку ХI в. Духом народного героїчного епосу перейняте сказання про перемогу російського юнака Кожемяки над печенежским велетнем. Як і в народному епосі, сказання підкреслює перевага людини мирної праці, простого ремісника над професіоналом-воїном - печенежским богатирем. Образи сказання також будуються за принципом контрастного зіставлення й широкого узагальнення. Російський юнак, на перший погляд, звичайний, нічим не примітна людина, але в ньому втілена та величезна, велетенська сила, який володіє народ росіянин, що прикрашає своєю працею землю й, що захищає її на поле брані від зовнішніх ворогів. Печенежский воїн своїми гігантськими розмірами наганяє жах на навколишніх

Хвалькуватому й зарозумілому ворогові протиставляється скромний російський юнак, молодший син шкіряника. Він робить подвиг без зарозумілості й хвастощів. При цьому сказання пристосовується до топонімічної легенди про походження міста Переяславля - “зане перея славу отроко ть”, але це явний анахронізм, оскільки Переяславль уже не раз згадувався в літописі до цієї події. З народним епосом зв’язане також сказання про Білгородський кисіль. У цьому сказанні прославляється розум, спритність і кмітливість російської людини. І сказання про Кожемяке, і сказання про Білгородський кисіль - закінчені сюжетні оповідання, що будуються на протиставленні внутрішньої сили трудівника хвастощам страшного тільки на вид ворога, мудрості старця - легковір’ю печенігів. Кульмінацією сюжетів обох сказань є двобої: у першому - єдиноборство фізичне, у другому - єдиноборство розуму й спритності з легковір’ям, дурістю

Сюжет сказання про Кожемяке типологически близький сюжетам героїчних народних билин, а сказання про Білгородський кисіль - народним казкам. Фольклорна основа явно відчувається й у церковній легенді про відвідування Російської землі апостолом Андрієм. Поміщаючи цю легенду, літописець прагнув “історично” обґрунтувати релігійну незалежність Русі від Візантії.Ідеальний правитель виступає живим втіленням любові до рідної землі, її честі й слави, уособленням її могутності й достоїнства. Всі його вчинки, вся його діяльність визначаються благом батьківщини й народу. Тому князь у поданні літописця не може належати самому собі. Він у першу чергу історичний діяч, що з’являється завжди в офіційній обстановці, наділений всіма атрибутами князівської влади. Д. С. Лихачов відзначає, що князь у літописі завжди офіційний, він як би звернений до глядача й представлений у найбільш значних своїх учинках

Чесноти князя є свого роду парадним одягом; при цьому одні чесноти чисто механічно приєднуються до іншим, завдяки чому стало можливо сполучення ідеалів світських і церковних. Безстрашність, хоробрість, військова доблесть сполучаються зі смиренністю, лагідністю й іншими християнськими чеснотами. Якщо діяльність князя спрямована на благо батьківщини, літописець усіляко прославляє його, наділяючи всіма якостями наперед заданого ідеалу. Якщо діяльність князя йде врозріз із інтересами держави, літописець не жалує чорної фарби й приписує негативному персонажу всі смертні гріхи: гордість, заздрість, честолюбство, користолюбство й т.п. Принципи середньовічного історизму одержують яскраве втілення в повістях “Про убьеньи Борисове” (1015 р.) і про осліплення Волошки Теребовльского, які можуть бути віднесені до жанру історичних повістей про князівські злочини. Однак по своєму стилі це зовсім різні добутки. Повість “Про убьеньи Борисове” викладає історичні факти вбивства Святополком братів Бориса й Гліба із широким використанням елементів агиографического стилю. Вона будується на контрасті ідеальних князів-мучеників і ідеального лиходія - “окаянного” Святополка. Завершується повість похвалою, що прославляє “христолюбивих страстотерпцев”, “сяючих світильників”, “світлих зірок” - “заступників Руской землі”. У її кінцівці звучить молитовний заклик до мучеників - скорити поганих “під нозе князем нашими й позбавити їх “від усобния раті”, щоб перебували вони у світі і єднанні.У її кінцівці звучить молитовний заклик до мучеників - скорити поганих “під нозе князем нашими й позбавити їх “від усобния раті”, щоб перебували вони у світі і єднанні. Так, в агиографической формі, виражена загальна для всього літопису патріотична ідея

У той же час повість “Про убьеньи Борисове” цікава поруч “документальних” подробиць, “реалістичних деталей”. Написана попом Василем і поміщена в літописі під 1097 р., “Повість про осліплення Волошки Теребовльского” витримана в стилі історико^-документальному. Експозицією сюжету є повідомлення про з’їзд князів “на устроенье миру” у Любече. Єдність тих, що зібралися виражено мовленням, сказаної нібито всіма князями: “Почто губимо Руськую землю, самі на ся котору деюще? А половци землю нашю несуть розно, і заради суть, оже межю нами раті. Так ноне отселе имемся в єдине серце, і дотримуємо Руские землі; кождо так держить отчину свою…”. Установлюваний новий феодальний порядок взаємин (”кождо так тримають отчину свою”) князі скріплюють клятвою - крестоцелованием. Вони дають один одному слово не допускати звад, усобиц.

Таке рішення зустрічає схвалення народу: “і заради биша людье вси”. Однак досягнута єдність виявилася тимчасова й неміцним, і повість на конкретному, страшному прикладі осліплення Волошки двоюрідними братами показує, до чого приводить порушення князями взятих на себе зобов’язань. Мотивування зав’язки сюжету повести традиційна, провиденциалистическая: засмучений “любов’ю”, згодою князів диявол “влезе” у серце “деяким чоловіком”; вони говорять “брехливі словеса” Давидові про те, що Володимир Мономах нібито зговорився з Волошкою про спільні дії проти Святополка Київського й Давида. Що це за “деякі чоловіки” - невідомо, що в дійсності спонукало їх повідомити свої “брехливі словеса” Давидові - неясно. Потім провиденциалистская мотивування переростає в чисто психологічну

Повіривши “чоловікам”, Давид сіяє сумніви в душі Святополка.Повіривши “чоловікам”, Давид сіяє сумніви в душі Святополка. Останній, “смятеся розумом”, коливається, йому не віриться в справедливість цих тверджень. Зрештою, Святополк погоджується з Давидом у необхідності захопити Волошки. Коли Василько прийшов у Видубицький монастир, Святополк посилає до нього гінця із проханням затриматися в Києві до своїх іменин. Василько відмовляється, побоюючись, що в його відсутність будинку не трапилася б “раті”. Явившийся потім до Волошки посланий Давида вже вимагає, щоб Василько залишився й тим самим не “ослухався брата найстаршого”. Таким чином, Давид порушує питання про необхідність дотримання Волошкою свого боргу васала стосовно сюзерена. Помітимо, що Борис і Гліб гинуть в ім’я дотримання цього боргу. Відмова Волошки тільки переконує Давида, що Василько має намір захопити міста Святополка. Давид наполягає, щоб Святополк негайно віддав Волошки йому

Знову йде посланець Святополка до Волошки й від імені великого київського князя просить його прийти, привітатися й посидіти з Давидом. Василько сідає на коня й з малою дружиною їде до Святополка. Характерно, що тут оповідання будується за законами епічного сюжету: Василько вирішує поїхати до брата тільки після третього запрошення. Про підступний задум брата Волошки попереджає дружинник, але князь не може повірити: “Како мя хотять яті? оногди (коли недавно) цілували хрести. Василько не допускає думки про можливість порушення князями взятих на себе зобов’язань. Драматичний і глибоко психологічне оповідання про зустріч Волошки зі Святополком і Давидом. Увівши гостюючи у світлицю, Святополк ще намагається зав’язати з ним розмова, просить його залишитися до святок, а “Давид же седяше, аки ньому”, і ця деталь яскраво характеризує психологічний стан останнього. Натягнутої атмосфери не витримує Святополк і йде зі світлиці під прийменником необхідності розпорядитися про сніданок для гостя. Василько залишається наодинці з Давидом, він намагається почати з ним розмова, “і не бе в Давиді гласу, ні послушаньявасилько залишається наодинці з Давидом, він намагається почати з ним розмова, “і не бе в Давиді гласу, ні послушанья”. І тільки тепер Василько починає прозрівати: він “ужаслься”, він зрозумів обман. А Давид, небагато посидівши, іде. Волошки ж, окувавши в “двою окови”, замикають у світлиці, приставивши на ніч сторожів. Підкреслюючи нерішучість, коливання Святополка, автор розповідає про те, що той не вирішується сам прийняти остаточного рішення про долю Волошки

Pages: 1 2