Пиферрер не був таким гарячим і жагучим полемизатором, як Вальмес; заслуга його скоріше полягає в тім, що він перший застосував до справи історичний метод, проголошена Марти й Сампонтсом: ретельно досліджуючи пам’ятники мистецтва, він намагався відтворити по них саму історію Каталонії. Йому також ми зобов’язані прекрасним виданням Recuerdos, y Bellezas de Espana, план якого був написаний ще в 1839 році. Взагалі ж дон Пиферрер-человек більше уяви й почуття, чим науки; своїми працями по дослідженню законів, характеру й містичного значення візантійської архітектури він цілком належить мистецтву, але, на жаль, думка його не примкнула до поступального руху прогресу, a зовсім поринула в стария вірування: із за любові до древньої поезії, до древніх будинків, він забув o спорудженні нового, соціального будинку, -і про те, що повинне бути нашим щирим і головною справою

Добутку Бальмеса й Пиферрера так само, як і їхніх послідовників, зробили значна протидія пропагандистам шотландської філософської школи; вони загальмували вплив Марти й Сампонтса й помалу відхилили розуми зовсім в іншу сторону. Барселонські мислителі стали обмежуватися читанням памфлетів Вальмеса проти протестантської єресі, спростуванням навчань Штрауса й Ренана так перекладами книг Огюста Николя:

Для повноти огляду руху філософської думки в Іспанії, нам варто тепер перенестися в Мадрид. Слідом за переведенням туди старого Алкальскаго університету й установленням в 1845 році нової програми викладання, в іспанській столиці природно утворився центр розумового життя нації; незабаром виник там цілий кружок людей, що задалися думкою виробити нарешті свою самостійну філософську систему. Якого ж напрямку трималися ці люди?

Воно прийняло y їх потрійний характер

Насамперед почалося старанне пересадження на іспанський ґрунт добутків еклектичної школи Кузэна, a потім старанна розробка історії філософії. Дон Патрицио де Аскарате видав у чотирьох об’ємистих томах Критико-історичне дослідження найголовніших систем сучасної філософії, a слідом за ним дон Себастиан Квинтана написав Історію загальної філософії. Але розуми іспанців, стільки століть придушують сукупною дією абсолютизму й інквізиції, виявилися зовсім непідготовленим до сприйняття такої маси ідей; достаток різнорідних принципів тільки бентежило їх; вони губилися в цьому лабіринті людської думки й не могли обрати собі з повною свідомістю того або іншого шляху. Один час здавався, що еклектизм, підтримуваний доктринерами конституційного напрямку, переважав у мадридській філософській школі, але це лише здавалося; у дійсності, же він не мав серйозних послідовників і нікому, особливо по душі не доводився

Характерною ознакою другого напрямку є крайній спиритуализм. філософія ніколи не дерзала в Іспанії стає в опозицію релігії, тому що це значило б для неї позбавити себе права громадянства

Нарешті, прагнення деяких викладачів мадридського університету погодити свої висновки з вимогами сучасної цивілізації представляє нам третій відтінок характеру іспанської філософії. Відвівши почуттю належне йому місце, ці мислителі намагаються встановити права розуму, і на таких міцних підставах, що католицька партія недарма називає їхніми крайніми раціоналістами. Ці щирі, цілком переконані супротивники містицизму й віри у сверхестесвенное, керуючись засадами позитивної філософії, ставили собі завданням створити таку із систему, щоб вона могла з’єднати в одне ціле всі галузі людського знання

Якщо взяти до уваги розумовий склад сучасного іспанського суспільства, його дух і характер, його ревна охорона старих традицій, освячених століттями, то ми по справедливості повинні визнати, що ці мадридські мислителі далеко зайшли вперед у своїх поглядах і вже не могли б іти далі, не зачіпаючи самих чутливих національних струн. Досить поки й того, що вони зуміли пристосувати свою програму до насущних потреб цивілізації; a якщо при цьому їм довелося пожертвувати деяких часток наукової точності, необхідної для всякого мислителя, то принаймні вони значно полегшили подальший хід розумового розвитку своїх націй, від якої не можна було вимагати, щоб вона разом перейшла від сліпого вірування до повного раціоналізму

Одним із кращих представників цього напрямку іспанської думки є дон Юліан Санс дэль Рио, професор історії філософії в мадридському університеті

Знаючи, як важко бути пророком у своїй батьківщині, вона скромно став під прикриття німецького філософа Краузе, хоча в дійсності його навчання служило йому тільки темою для розвитку своїх самостійних поглядів. Санс дэль Рио вмер недавно, залишивши по собі поважну й незабутню пам’ять; його переклади Краузе, власні твори, a особливо лекції й ті мовлення, які йому доводилося говорити привселюдно, цінуються тепер дуже високо. Останнє повне видання його добутків становить уже бібліографічну рідкість, a це саме по собі може досить свідчити o їхньому значенні для сучасників

Нерідко й у цей час трапляється чути ім’я Краузе в розмовах з освіченими іспанцями, причому доктринам цього німецького мислителя надається такий авторитет, яким вони далеко не користуються поза Пиренейскаго півострова. Це знову один з очевидних наслідків усе того ж впливу; a наскільки воно глибоко й міцно запам’яталося в розумах учнів і послідовників Санса дэль Рио, нам може бути доказом вся діяльність Сальмерона, що играли таку важливу роль у подіях 1870 року. Жива ще пам’ять учителя в середовищі мадридського університету, збережеться напевно й у майбутні поколіннях

Щоб дати нашим читачам більше точне поняття o тієї високої моралі, яку Санс дэль Рио проповідував своїм слухачам з університетської ка?едри, a також і o постійному прагненні його согласить релігію з вимогами розуму, — ми приведемо тут два уривки з мовлення, вимовленої їм в 1857 р., у присутності всіх професорів і студентів мадридського університету при відкритті навчального року

“Юнака, прийомні діти науки! Уникайте, як самої згубної зарази, найменшого відхилення від шляху боргу й честі. Хто думає, що іншими шляхами вірніше можна досягти щастя, той глибоко помиляється. Ні, якими б земними благами він не користувався, йому завжди буде не діставати того, чого не можна купити ценою всього золота у світі, -самоповаги й спокою совісті. Будьте ж справедливі, чесні в щирому значенні цього слова, велелюбні до людей; усе приносите в жертву своєму боргу, без страху, жалю й дрібних розрахунків особистої вигоди; не принижуйте в собі людського достоїнства вузьким егоїзмом, зарозумілістю, або навіть зайвою смиренністю й потуранням злу; ніколи й нічим не порушуйте розумних прав, як окремих людей, так і цілих класів і установ; помнете, що справедливість і загальне добро повинні стояти вище усього; вишукуйте всі способи додавати свої сили до великої справи служіння ближньому; тільки цим шляхом ви придбаєте, дійсна повага суспільства й, що ще драгоценнее, внутрішній достаток, як свідомість виконаного боргу, свідомість, що ваше життя не пройде безвісти й для майбутніх поколінь, що ваша незапам’ятна пам’ять послужить для них благим прикладом і повчанням. Дякуєте Богу за те, що, даруя людині волю, Вона вказав йому й шлях, що веде до вдосконалювання себе, своєї батьківщини й всього життя свого століття; указав нам всім ту сферу діяльності, де ми можемо наслідувати Йому, творячи добро. Так, не виступаючи із цієї сфери, кожний з вас вільно може розвивати свої тілесні й духовні сили, любити красу в створеннях природи й мистецтва, керуватися у своїх учинках вимогами вищої мудрості, неухильно випливаючи її завітам і вказівкам. Але тому що щира чеснота людини полягає не в тім, щоб таїти її в самому собі, то оглядайтеся навколо, шукайте всюди кому допомогти, кого направити на розумний шлях, кого навчить, кого позбавити від гніта неуцтва, пороків, хвороби, або вбогості. Не тільки той — порушник Заповідей Божиих, хто не виконує церковних уставів, не кориться існуючим законам країни, привласнює собі майно ближнього, за допомогою хитрості, обману, або насильства, прагне порушити, заради власної вигоди, права окремих осіб, класів; установ; хто бруднить свою душу й своє тіло порочними страстями, але також і той, хто може принести користь суспільству й не приносить ея; хто вкривається від своїх ближніх за непроникної стеною особистих інтересів; хто умерщвляет у собі природне людське почуття, що влекет до духовного спілкування з іншими людьми, хто змінює своєму прямому моральному боргу брати участь у загальній життєвій боротьбі, мислити, любити трудитися плідно на благо теперішніх і прийдешніх поколінь”.

Pages: 1 2