Це щось таке з давнини, коли ще жив Шевченко, або коли ще козацька вольниця гуляла по Запорожжю. А може це зображення на картині сліпого дідуся з кобзою в руках, а поруч з ним — хлопчика-поводира. Якось ми з мамою гуляли в саду Шевченка й побачили натовп людей біля лавки на центральній алеї. Люди оточили якогось чоловіка й мовчки слухали. Ми підійшли ближче, на лавці сидів незрячий чоловік, грав на бандурі й тихим голосом співав сумну пісню. Люди слухали цю пісню, і в багатьох з’являлися на очах сльози — таке враження вона справила на людей. Мене вразила й сама пісня і те, як люди слухали. А мама сказала мені: «Кобзарі співають душею, тому їх чують, а не просто слухають».

Здавалося б, що в сучасному світі немає місця ліричній народній пісні.

Аж ніяк не хочу вдаватися до протиставлень, бо це буде неправильно з історичного погляду. Кожна епоха має свої пісенні традиції, у яких відбиваються ритми життя суспільства. І в кожній епосі відбувається певний відбір пісенних скарбів, які бережуть і передають нащадкам. Народна пісня — це свято душі, а сучасні ритми — це відпочинок тіла. Тому вже нікого не дивує, що з’являються вокальні гурти, які виконують пісні на автентичні тексти.

У нинішній час відродження української культури народна пісня посідає своє історичне місце — доповнює і примножує культурне надбання нашого народу. Про це свідчать і згадувані вокальні гурти, і пісенна творчість О. Пономарьова, М. Бурмаки, Т. Петри-ненка та ін. Усна народна творчість — це не минувшина, ми можемо стверджувати, що пісенний жанр народної творчості живе й сьогодні. У часи козаччини, наприклад, були популярні маршові пісні, думи. Коли у нашій країні почалися демократичні процеси, то маршові пісні стали теж популярними, і серед них такі пісні, де авторство достеменно відоме — це на слова Івана Франка, Миколи Вороного, Олександра Олеся.

Народна творчість жива, допоки живе народ, який створює нові види, жанри і реагує на всі суспільні процеси, що відбуваються в Україні.