Iван Франко – Борислав смiється VIII

Звiльна, важкою ходою повзли одностайнi робучi днi в Бориславi. Бенедьо працював цiлими днями при своїй фабрицi, витичував плани будинкiв, заправляв робiтниками, наглядав за вчасним довозом цегли, камiння, вапна i всього потрiбного, – а при всiм тiм обходився з робiтниками так побратерськи, так щиро та приязно, немов хотiв на кождiм кроцi показати їм, що вiн їм рiвний, їх брат i такий же бiдний робiтник, як усi вони, немов хотiв перепрашати їх за те, що оце не по своїй волi став над ними наставником. А вечорами, по роботi, вiн не раз до пiзньої ночi ходив у важкiй задумi по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинкiв, до тiсних хат та комiрок, де жили робiтники, заходив в бесiду з старими й ма-лими i розпитував їх про їх життя й бiдування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповiстей, коли дивився зблизька на нужду i погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди i поганi збагаченi жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться в дорогi шати i бризкають болотом на темну похилену товпу.

Звiльна, важкою ходою повзли днi за днями, i життя в Бориславi для робучих людей ставало чимраз тяжче i тяжче. Здалека i зблизька, з гiр i з долiв, з сiл i з мiсточок день у день сотнi людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улiя. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тiльки з голоду не згинути! – се був загальний оклик, загальний стогiн, що хмарою носився понад головами тих тисячiв висохлих, посинiлих, виголоджених людей. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, – вся надiя мужикiв-хлiборобiв вигорiла разом з їх житом та вiвсом на порудiлих вiд спраги загонах. Худоба гибла за недостачею пашi. Не осталося нiчого, як iти на заробiтки, а заробiткiв-то якраз i не було тодi нiяких в нашiм Пiдгiрї – крiм Борислава. От i поперлися туди бiднi люди з усiх сторiн, хапаючися за послiднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо i землю запер бог на залiзнi ключi, а бiднi люди думали, що борiїславськi багачi будуть милостивiшi вiд бога i отворять їм брами своїх багатств!..

А бориславськi багачi тiльки того й бажали! Вони вiддавна потiшалися надiєю, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх "гешефтiв". I ось вони не помилилися! Дешевi i покiрнi робiтники рiкою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву цiну, – i цiпа справдi пiшла чимраз дешевша. А мiж тим хлiб ставав чимраз дорожчий, – до Борислава його довозили дуже мало i дуже неправильно, i робiтникам не раз i з яким-таким грошем за пазухою приходилось млiти голодом. А вже ж певно те, що новоприходячим полiпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславi, погiршало дуже значно. Щотижня жиди-властивцi вривали їм плату, а супротивних зацитькували згiрдннми, насмiшливими словами: "Не хочеш тiлько брати, то йди собi та здихай з голоду, – тут на твоє мiсце десять аж напрошується, та й ще за меншу цiну!"

Оце все передумував Бенедьо не раз i не два рази на своїх проходах по Бориславi. "А що, – думалось йому, – якби всi тi тисячi людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибiльшать? Адже, чей, жиди hЯ витерпiли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслi, що не будуть сплаченi без продажi нафти й воску, – мусили би податися!" Думка його, роздразнена всiма безконечними образами бориславської нужди, цiпко вхопилася за сесю стебелинку i не попускалася її. Але чим докладнiше вiн розбирав сей спосiб рятунку, тим бiльше трудностей, ба й непоборимих перепон вiн добачав в нiм. Як. довести до такої змови i єдностi всю тоту величезну громаду, в котрiй кождий дбає тiльки за себе, журиться тiльки тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна рiч i те, що багачi вiдразу не подадуться, що треба би не тiльки грозити, але й сповнити грiзьбу, – покинути всяку роботу. А чи тодi багачi не спровадять собi з других сiл других робiтникiв i таким способом не знiвечать цiлий труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити тi тисячi безхлiбних та незарiбних людей тут, в Бориславi, за час безроботицi? Нi, нiкуди нема виходу! Нiвiдки не сходить зоря рятунку! – I Бенедьо, доходячи до таких безнадiйних виводiв, стискав пястуки, притискав їх до чола i бiгав улипями, мов несамовитий.

При всiм тiм вiн нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надiючися при тiй спосiбностi дiйти до якоїсь бiльшої ясностi в тiм, що треба робити в теперiшнiй хвилi. Вiн часом в своїх проходах по Бориславi стрiчався з одним або другим iз побратимiв i бачив, що всi вони якiсь придавленi, мов прибитi до землi, що всiх гризе якась важка i неясна ожиданка, – i те додавало йому надiї, що чей же й з-помiж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матiй надто занятий був своїм процесом, щовечiр стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з другими якимись рiпниками. Далi всi вони забралися до Дрогобича i не вертали кiлька день, i самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка i незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Вiн похудiв i поблiд, тiльки довгобразе його лице ще дужче протяглося, тiльки очi, мов два розжаренi углики, неспокiйно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але при всiм тiм вiн не покидав своїх думок, не тратив вiри i прихильностi до тих бiдних людей, що безучасно, холодно i безнадiйно з кождого закамарка позирали на неприязний свiт i тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи їх, Бенедьо нiчого не мiг думати, а тiльки глибоко, всiм серцем i всiми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну скалу, ламалася його думка, розбивалися його духовi i тiлеснi сили, але вiн не тратив надiї, що тоту труднiсть мож буде побороти.

Одного вечора Бенедьо пiзнiше, нiж звичайно, вернув з роботи додому i застав пiд хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонiм, трохи обрезклiм лицi сидiв вiн на призьбi пiд вiкном i пикав люльку. Привiталися.

- А що, нема Матiя?

- Нема. А Андрусь?

- Також ще не прийшов. Анi Стасюра.

- Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичi.

- Будем видiти, – бовкнув Сень i замовк. – Ти чув, що сталося? – спитав вiн по хвилi, входячи з Бенедьом до хати.

- Нi, або що такого?

- Причта.

- Яка?

- Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касiєра, – тямиш?..

- Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?

- А що ж би таке! Вiд кiлькох день десь подiвся, а нинi видобули го з ями. Вже й комiсiя приїхала, – будуть бiдне тiло краяти, нiбито воно скаже, яким свiтом до ями дiсталося, ще й за ребро на паль зачепилося!

Бенедя мороз пройшов за сим оповiданням.

- Якраз так, як з Матiєвим приятелем, Iваном Пiвтораком! – прошептав вiн.

- Еге, якраз, та й не якраз, – вiдказав Сень. – Тамтого жид трутив, а сего…

Не доказав, але Бенедьо не допитувався далi – вiн ясно розумiв Сеневi слова.

- Ну, i що ж? – спитав вiн по хвилi важкої мовчанки.

- Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кiнцi в водi.

- А що люди на то?

- Якi люди? Комiсiя? Комiсiя наїсть, напє, тiло покрає, пошкаматує та й поїде собi.

- Нi, я не про комiсiю, а так, рiпники що кажуть?

- Рiпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небiжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: "Злодiй був небiжчик, бог би го побив!" – та й далi до роботи.

- Значиться, дiло страчене, i працi шкода! – процiдив крiзь зуби Бенедьо.

- Як? Страчене? Шкода? – зачудуваний, допитував Сень.

- Другим вiд того не легше буде.

- Але одним злодiякою менше на свiтi.

- Ну, не бiйся, на єго мiсце завтра вже новий настане.

- Але буде бодай боятися.

- Овва, не знати чого! Як не вiдкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся абощо. А вiдкриють, ну, то возьмуть чоловiка i запакують, i кого буде злодiй боятися?

Сень аачудуваний слухав тої бесiди. Вiн надiявся, що Бенедьо буде тiшитися, а натомiсть стрiтив закиди.

- Ба, то чого ж би ти жадав?

- Я би хотiв, щоби як що робиться, а ще й такий великий грiх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригiдна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всiх. А iнакше, то я не знаю, пощо й зачинати.

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » Iван Франко – Борислав смiється VIII . З'явився готовий твір.

Iван Франко – Борислав смiється VIII





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.