Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці Тетиевского району на Київщині. «А був у нас хоча б один літератор, що не ганяв би курей з городу?!» - самоіронічно запитає згодом автор «Балади про генеалогію». Але це іронія самозахисту, затятого й вистражданого достоїнства, відчуття предковечной укорінення культури, що повинна була харчуватися переважно із сільських джерел

Перше вірш семикласника И. Драча було надруковано в районній газеті ще 8 травня 1951 року. Відразу ж по закінченні середньої школи в Тетіїві юнак преподаеи російський мову й літературу в семилітці сусіднього села Дзвенячого, потім служить в армії, надходить на філологічний факультет Київського університету, що йому, вільнодумному студентові, не дадуть закінчити. Але П. Загребельний, що був тоді редактором «Літературної газети», візьме талановитого починаючого літератора на роботу у відділ поезії. Згодом И. Драч одержить спеціальність кінодраматурга на вищих сценарних курсах у Москві, і буде працювати в сценарної майстерної кіностудії ім. А. Довженко. Після фактичного розгрому реакцією українського кіно в журналі «Вітчизна», у середині 80-х Драча обирають у правління Київської організації Сполучника письменників України, потім його главою, а згодом главою Народного Руху й депутатом Верховної Ради України, главою раді «Україна». За три десятиліття літературної діяльності поет безліч збірників поезії, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних статей, його добутки видавалися в численних перекладах на багатьох мовах миру

Не легк і тернистим був цей тридцятирічний шлях, постійно на ньому будувалися разнообразнейшие перешкоди, але саме завдяки їм і сформувався цивільний характер і темперамент художника, вигострювалася гостра соціальна й естетична прозорливість його мови:

• Перо, мій скальпель вогненний,
• Ти мій жорстокий лиходій,
• Мій дикий заклик цілоденний,
• Первоцвіт мій, перволюб мій!
• Нам розкривати дні ці покаране
• До серцевини, до зірки,
• Куди не дійдуть яничари
• В облудної словоблудной грі

Вірш «Перо» - публіцистично розкрите кредо поета, яким він присягав на вірність пошукам глибинної суті буття. І ця гостра аналитичность, «скальпельна» нещадність часто турбувала самовдоволеного міщанина своїм оголеним, а іноді й не зовсім естетичним «натуралізмом». Але тим убедительнее був молоде й искреннее подив, замилування художника перед великим розумінням усього сущого й «людської таємниці», що відкривалася йому в емоційно-розумові осяяннях

Творчість И. Драча чи ледве не найбільше показово репрезентує прагнучий порив «шестидесятників», «дітей війни» до знань, до естетичного збагнення досягнень людства, їхнього синтезу із прадавними фольклорними джерелами, з літературними, культурними, художніми надбаннями рідного народу. Цьому сприяли й суспільна атмосфера кінця 50-х - початку 60-х років, і нове, художнє «відкриття» теорії відносності, усвідомлення певної аналогії мікро- і макросвіту (молекули й планетної системи). Вустами молодих поетів знову заговорило задушене в 30-х роках космічне самоусвідомлення народу, його життєрадісне світовідчування, потреба відродитися, жити повнокровним духовним буттям. Молодий Драч сповнений бурхливої «сонячної» енергії, зухвалого прагнення . «Сприймати мир до всіх його глибин» («На дні роси, або внутрішній діалог із приводу випуску енциклопедії кібернетики»). Ця світоглядна концепція, художня макросистема знаходить свій прояв і на рівні мікропоетики, тропіки, «будівельного матеріалу» вірша. Скажемо, у наведених рядках «Нам розкривати дні ці до серцевини, до зірки…» несподіване порівняння зірки із серцевиною буття є художньо-інтуїтивним прозрінням: нині вже й астрофізики відкривають усе більше аналогій між Сонцем (зіркою) і серцем - обоє пульсують, задають ритм і несуть енергію, життя всій системі між Сонцем і мозком людини

Солярні, солнцепоклоннические мотиви проймають всю творчість И. Драча від першого збірника «Соняшник» (1962) до послу чорнобильського «Храму сонця» (1988). Відчайдушний реформатор і новатор у сфері поетики («Художникові - немає скованих норм. Він - норма сам, він сам у своєму стилі…»), художник разом з тим виступає продовжувачем традицій. Від народної космогонії (далекі предки не сумнівалися, що Сонце - це бог Ра або Яріло, або Хорей - наш батько, що дав і дає життя всьому сущому) до філософських і эстетических пошуків Г. Сковороди, сонцепоклонництва Коцюбинського, Довженко, Тичини, Гончара, футуристичного космизма нашої поезії 20-х років. И. Драч називає свій другий збірник «Протуберанці серця» (1965), ідейно-змістовним центром його стає однойменний вірш, де знову перекинуть асоціативний місток від серця до сонця («Так б’ють із сердець протуберанці - повстанці сонця…»). Ця метафора стає своєрідним наскрізним способом-символом, що передає потужну активність розумового й почуттєвого, наукового й естетичного збагнення таємних таємниць буття, що самообновляється, що воскрешає енергію Всесвіту. Наша окам’яніла естетична свідомість початку 60-х з неабиякою потугою сприймало поетику раннього Драча, однієї із самих характерних рис якої була віддалена ассоциативность , різке, начебто механічне об’єднання предметної, почуттєвої конкретики реальних і реалістичних деталей з незвичним їхнім метафоричним наповненням, символізацією. Так, у вже згаданій «Баладі про соняшник», незважаючи на те, що автор заключними рядками начебто розтлумачує, що мова йде про поета й поезію, досить незвичним був початковий опис всіх тих пригод і метаморфоз, які випробує соняшник. Забулося, що й фольклорним баладам властиві подібні перевтілення: дівчина стає тополею, вербою, калиною, козак - явором… Зрештою, широко вживаний щодо поетики «шестдесятников» термін «ассоциативность» означає, по суті, те ж саме, що й давній вітчизняний термін «переносність». Просто співвідносяться, поєднуються предмети, явища, поняття щораз отдаленнее, у міру художнього охоплення їхнього загального зв’язку, взаємозумовленості

Діалектично переплетене із традицією новаторство И. Драча не тільки в незвичних словосполученнях, сміливому уплітанні наукової лексики у віршовану мову, а насамперед, у прагненні з’єднати в цілісному образному баченні прадавнее народнопоэтическое й сучасне «науково^-художнє» розуміння, збагнення й переживання першооснов, джерел буття. Саме із цим зв’язуємо новий ступінь національної естетичної свідомості. Звідси ведуть свій початок численні добутки поета-мислителя, перейняті філософськими роздумами над споконвічними питаннями буття, про кругообіг світових перетворень, плинністю його, життя окремої людини й неминучості його дивних прозрінь, творчої роботи на благо рідного краю, Землі, Космосу («Таємниця початку», «Балада зі знаком питання», «Таємниця буття», «Зелені ворота» і ін.). Драматично втілено й проблему духовного, морального «забезпечення» науково-технічного прогресу («Балада ДНК…», «Балада про кібернетичний собор»). Майже три десятиліття тому назад тут пролунали пророчі застереження щодо погрози використання найвищих досягнень генетики, кібернетики, ядерної енергетики не на користь, а для погибелі людства. Всупереч цілком закономірному замилуванню досягненнями людського розуму був потужний струмінь сарказму, гротеску, іронії відносно «безмежних» можливостей генералів з «штучними мозками»; драматизму в зображенні конфлікту нового й старого, «кибернетичности» і «соборності», технічн і гуманістичного почав, спрага їх гармонії

Пануюче технократическое мислення й не хотіло, і не могло прислухатися до тих застереженням поета, які пролунали ще на початку його творчості, у збірниках «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади будня» (1967), «Поезії» (1967). В останній з них, зокрема у вірші «Каравела», в алегоричній картині “аварії літака із цирковими артистами на борті вгадуються апокаліпсичні риси, зміст яких - неминучість розплати за грубе знущання або витончене глузування над природою й людиною: не врятуються ні обмануті, ні ошуканці. А тим часом «хрущовська відлига» і її інерція скінчилися, гору почали брати автократичні й уніфікаторські тенденції. Десь у тій порі завершується й умовно виділений нами початковий етап творчості поета, що в 1966 році переступив поріг свого тридцятиріччя. Це був етап бурхливого входження в літературу, твердження оригінальної манери листа, відкриття нових тематичних просторів, зображувально-виразних можливостей слова

Pages: 1 2