Являючи собою досить точне перекладання новели Джиральди Чинтио «Венеціанський Мавр» з його збірника «Сто оповідань» (1566), що стала відомої Шекспірові, як видно, у чиїм те переказі або в не англійському перекладі, що дійшов до нас (італійської мови Шекспір не знав), трагедія Шекспіра проте в головному кардинально відрізняється від свого першоджерела

И це головне - характер її центрального героя. У Чинтио Мавр, підбурюваний підступами свого Прапорщика (у новелі особисте ім’я має тільки Дездемона), підступно вбиває свою дружину, причому робить це не сам, а скориставшись послугами все того ж Прапорщика,- так, щоб самому уникнути всіляких підозр. І навіть ставши перед судом, він заперечує доконане имзлодеяние.

Відштовхуючись від уже існуючого сюжету, Шекспір перетворює його так, що досить пересічна авантюрно-кримінальна історія здобуває риси високої трагедії духу. Відомо класичне висловлення А. С.Пушкіна: «Отелло від природи не ревнивий - навпроти: він довірливий». Замість історії злочину Шекспір написав історію людини, що відрізняється від інших не тільки кольорами шкіри («Чорний я!»), але й своїми щиросердечними властивостями: чесністю, прямотою й дитячою довірливістю. Любов його й Дездемони - природна, тому що й у ній є всі ці якості, вони настільки ж близькі один одному, як Ромео й Джульетта або чету Макбетов.

Відважний воїн, непереможний генерал (внаслідок чого Сенат Венеції відправляє його продовжувати службу на Кіпр) - і при цьому простодушна дитина, що не відає про існування у світі таких людських якостей, гак підлість, підступництво, лицемірство, не допус-каюшнй і думки про можливості обману, зради й тому так що легко ввірував у вигадки Яго - шекспірівський варіант Прапорщика - про зрадництво свого вірного лейтенанта Кассио, про невірність своєї улюбленої дружини Дездемони. Із цим відчуттям, із цим знанням він не може жити - притворствуя, лукавлячи, він не здатний перетворитися у вічного спостерігача, у шпигуна власної дружини

Довідавшись, як він думає, про її зраду, Отелло рішуче міняється: ніжність перетворюється в брутальність, довірливість - у підозрілість. У всьому - у кожному слові її й жесті - чудиться тепер йому обман; саме тому, що раніше ніколи й думки він не міг допустити про такому. Єдине для нього рятування від цього невідступно поселились у його будинку (і його душі) сумніву - рішення, до якого він приходить: убивство Дездемони. Але, здійснивши його, О. довідається, що Дездемона безневинно, що обоє вони жертви тієї дивовижної інтриги, що сплів так мистецьки Яго. 0. сам називає себе «убивцею чесним»:

Я не в гніві мстив,

А жертву честі приносив, як думав»

У цих словах - ключ до доконаному їм убивству: людина, для якого Честь - вище всього, він не міг існувати поруч із пороком, не міг допустити, щоб безчесність залишилася безкарною. Усвідомивши весь жах вчиненого, він убиває себе - кинджалом перерізує собі горло. Першим виконавцем ролі О., як і більшості інших героїв шекспірівських трагедій, був Ричард Бербедж. За минулі з тих пор чотири сторіччя ця роль входила в репертуар багатьох акторів-трагіків. В Англії: від Дэвида Гаррика (1745) і Эдмунда Кина (1832) до Лоренса Олів’є (1938); прославленими виконавцями ролі О. були німецький актор Ф. Л.Шредер і американський актор-негр Айра Олдридж (1826), великий італійський трагік Томмазо Сальвини (1856), російські актори П. С.Мочалов (1828) і В. А.Каратигин (1836), А. И.ЮЖИН (1907) і К. С.Станіславський, що зіграв О. на самому початку свого творчого шляху в його ж постановці на сцені Суспільства мистецтва й літератури (1896). В XX столітті - А. А.Остужев (1935), Н. Д.Мордвинів (1944), грузинський трагік А. Хорава (1937), вірменський - В. Папазян (1908). В останні десятиліття трагедія не користувалася особливою популярністю на російській сцені - тим цікавіше незвичайне трактування, запропоноване А. В.Эфросом (1976, у головній ролі Н. Н.Волков).

Образ шекспірівського Отелло був втілений в однойменній опері Д. Верді (1887, лібрето А. Бойто). У лібрето, чітко обкресленому й урятованому від деталей, що не піддаються музично-інтонаційному узагальненню, основний конфлікт зміщений з діючого плану на психологічний; ущільнення собитийного ряду приводить до «згущення» темпераменту О., інтрига очищена від натуралістично-побутових подробиць. Мелодико-гармоничес-кий вигляд «венеціанського мавра» проливає нове світло на трагедію О.: дитя природи, він недосвідчений у нюансах почуттів і відносин; захват у бої переміняється захватом у любові, і кожна нова пристрасть, витиснувши колишню, заповнює його мир. Музична драматургія характеру Отелло це чергування ряду контрастних станів: невтримний гнів, всепоглинаюча ніжність, глибока пригніченість, бездонна скорбота, повне заціпеніння. Лейтмотив любові, що тріумфує у фіналі, по экстатичности зближається з темою Тристана й Ізольди в її вагнеровском втіленні

Першим виконавцем партії Отелло став великий італійський тенор Таманьо (1887). У тому ж році відбулася прем’єра опери в петербурзькому Маріїнськім театрі (О.- Н. Н.Фигнер). Партію О. виконували багато видатних співаків: Н. С.Ханаев (1932), Марио дель Монако (1950-і рр.), В. А. Атлантів (1978). На балетній сцені образ О. втілив легендарний танцівник В. М.Чабукиани (1957).