Георгій Феофанович Устинов (1882-1932) розповів про себе в автобіографії, опублікованої в книзі Л. М. Клейнборта “Нариси народної літератури…(1880-1923)”. Народився він у лісовій глухомані “Бурдуковская дача” Балахнинского повіту Нижегородської губернії в сім’ї розкольників. Прожив тут до чотирнадцяти років; після школи потрапив у церковно-парафіяльне училище села Кантаурово Семеновского повіту - звідси-те й почалося його скитальчество. “…Там вирішили, - згадував він, - мене напихати катехізисом, як мішок ошурками.

Але в цьому училищі за незнання Закону Божого був вигнаний з гуртожитку…” Можливо, Устинов прибріхує, був він малий розбійний, нелагідний. У сімнадцять років став матросом на волзькому буксирному пароплаві “Брати Плеханови”. Не поладив з хазяїном і побив його. Відскіпався легко, одержавши розрахунок. Бродяжив, голодував, потрапив у Сормово, в 1905 році брав участь тут у відомих політичних подіях. З 1907 року починається його журналистско-литературная діяльність; разом з Іваном Касаткиним (у молодості знакомцем Генріха Ягоди, пізніше чекістом, редактором) співробітничав у газетах “Судоходец”, “Волгарь”, “Нижегородський листок”. Визнавався: “…народний письменник з мене вийде поганий … Я - язичник, аморалист, здатний схилятися перед Байроном, Уайльдом, Лермонтовим, Г. Манном, З росіян ціную Буніна, А. Куприна, терпіти не можу побутовців…” Мріяв стати “письменником для жінок”. 1917 рік підняв його на гребінь революційно-публіцистичної хвилі, зробив помітним автором “Правди” і інших більшовицьких газет. Склав дифірамбічну брошюрку про Троцком; найбільш відома була книга його критичних статей “Література наших днів” (М , 1923), наочний приклад вульгарнейшего соціологізму. У збірнику є головкому про Єсеніна, де зустрічаються такі оцінки: у поета “більшовизм не теперішній. Рязанський кулак може спати спокійно. Син цілком виправдав його довіру”; “самий яскравий, самий обдарований поет перехідної епохи й самий непоправний психобандит”. В один зі своїх наїздів у Ленінград Устинов женився на місцевій журналістці й друкувався в “Червоній газеті”. Нас, природно, насамперед цікавить некролог “Сергій Єсенін і його смерть” (”Червона газета”, вечірній випуск, 1925, 29 грудня). У ній - гнів на російських поетів-патріотів “распутинской складки”, паплюження “ідіота-царя” і осуд Єсеніна, що пішло від ідеалів революції й причалили “до свого мужичого рязанського ґрунту”. Стиль не устиновский, стаття, видно, готувалася в поспіху. Обертає на себе увага наступний абзац: “Єсенін умерла по-рязански, тим желтоволосим юнаків, якого я знав. Цей юнак не робив петлі із шарфа, він обертав цей шарф два рази навколо шиї. Сергій Єсенін обернув навколо своєї шиї два рази мотузку від валізи, вивезеного з Європи, вибив з-під ніг тумбочку й завис особою до синьої ночі, дивлячись на Исаакиевскую площа” Не будемо коментувати явні логічні безглуздості, піруети граматики, уважно вслухаємося інтонацію, оборотна увага на лексику. Досить зрівняти ці сантименти з варіантом статті Устинова в збірнику “Сергій Олександрович Єсенін. Спогаду” (1926), щоб переконатися: в “Червоній газеті” друкувалося чиясь, не устиновская оперативне готування.

У той же день, 29 грудня 1925 року, ленінградська “Нова вечірня газета” опублікувала безіменну статтю “Самогубство поета Сергія Єсеніна”, у якій знов-таки фігурують Устинов і його дружина. У цій статті чету Устинових, без Эрлиха, разом з комендантом В. М. Назаровим виявляє труп поета. Найважливішим завданням безіменного автора було переконати радянських обивателів: самогубство відбулося в “Англетере” Натиск лобовий, “вказівний”: “Готель “Інтернаціонал” на колишньої Исаакиевской площі є місцеперебуванням ленінградських поетів. Сюди, прямо з вокзалу, і приїхав 24 грудня Сергій Єсенін” Звідки читачі могли знати, що там тутешні парнасци ніколи не проживали, та й не могли проживати! “, „прямо з вокзалу”: Эрлиху остаточно ще не було визначене місце в грі “свідків” (адже Єсенін з поїзда нібито поїхав до “Вови”), його роль буде розроблена пізніше. Далі в статті повідомляється, як веселий, бадьорий Єсенін з’явився до Устинова, з порога оголосивши йому: “-Досить, набридла Москва. Порвав з усіма родичами й назавжди перебираюся в Ленінград!” Автор явно переборщив у своїй ретельності будь-що-будь сказати: жив, жив поет в “Англетере”. Це прагнення помітно й у наступній демонстративній фразі: “Устинов улаштував його в №5″. У фатальний ранок, продовжує брехати “Нова вечірня газета”, Устинова пішла за залишеним у кімнаті Єсеніна самоваром (автор знову перестарався: номер був обставлений багато, та й хазяїн міг у будь-яку хвилину попросити покоївку принести йому потрібний прилад), не достукалася, про що розповіла ” чоловікові, щоповернувся,”. “Устинов пішов сам” - і т.д.

Автор був явно не із глибокодумних, в 5-м номері не бував - звідси ще дві волаючі безглуздості. Перша: вошедшие “Устинови” побачили: “…над письмовим столом з восковою особою, зверненою до стіни, на мотузці, обмотаної навколо шиї, висів поет..” друга безглуздість: “Поет був одягнений у нижню сорочку із засуканим рукавом, штани й чоботи”. Третє вигадництво: “Друга рука. витягнута по тулубі, вся почорніла”. Безграмотна, безцеремонна й дубовато-развязная статейка замовленого дезинформатора. Таких, до речі, у Ленінграді вистачало.

Нарешті, приступаємо, може бути, до самого важкого й загадкового сюжету в англетеровском події. Хто ж все-таки така Єлизавета Олексіївна Устинова, дружина кусковского журналіста? Її 70 років сприймали як “тітку Лізу”, заботницу й радетельницу Єсеніна, але ніхто не удосужился поцікавитися особистістю цієї, фактично ключової фігури серед свідків трагедії. Опустимо оповідання про том. як складно йшли пошуки цієї “містичної жінки”. Так, вона, можливо, була близька з Георгієм Феофановичем Устиновим, мала сина, але їхня сім’я не відбулася. Прізвище свою вона так і не міняла й залишалася Ганною Яківною Рубинштейн, відповідальним секретарем вечернею “Червоної газети”. Вона^-те, упевнені ми, і складала за колишнього чоловіка слізливі статті й разом з Эрлихом забезпечувала приховання злочину. Жила вона постійно в “Астерии” (1-м Будинку Рад), у квартирі №128; поруч, в 125-й квартирі, оселилася дружина Кингисеппа Єлизавета Іванівна, порівняно неподалік- тесть Сталіна, Сергій Якович Аллилуев. В “Англетере ж Ганна Яківна Рубинштейн, вона ж Єлизавета Олексіївна Устинові, з’явилася лише один раз при якихось надзвичайних і, якщо не помиляємося, оперативно-секретних обставинах. Було це зразково в жовтні 1924 року, коли в готелі розміщалася англійська консульська місія і її спокій забезпечувало “Бюро по обслуговуванню іноземців у Ленінграді”. З радянських громадян тут проживали тільки 11 чоловік-10 із числа обслуговуючого персоналу. В 114-й квартирі значиться серед мешканців єдиної й останньої в списках (під №11) Єлизавета Олексіївна Рубинштейн. Жила вона роскошно, платячи за апартаменти раз у півріччя 450 руб. -сума по тимі часам величезна. Є позначка: “Членів сім’ї - 2, число кімнат - 2. Торгівля москательними товарами: Садова, 83. Магазин. Торговельний патент II I розряду”. Ворожити про тійа, що вона тоді робила в “Англетере”, не будемо (вона не вільно, але говорила англійською мовою). “Відправимося” (легко сказати) по зазначеній адресі на Садову. Так, є такий магазин, торгує фарбами, а власницею його є чомусь не Єлизавета Олексіївна, а Надія Миколаївна Рубинштейн; інших приміток, на жаль, немає. Такої конспірації дивуватися не треба, вона користувалася, залежно від ситуації, різними іменами та по батькові (розповсюджене єврейське “Рубинштейн” рівносильно росіянинові “Іванов”). У довіднику “Весь Ленінград’ (1924-1926 і пізніше) вона проходить як А. Я. Рубинштейн, але один раз, в 1926 році, мигнула як А. Я. Устинова, господарка пральні по вул. Некрасова, 30.И. Эрлих жив у будинку № 29 по тій же вулиці, тобто вони могли легко спілкуватися на своєрідній явочній конспіративній квартирі № 10).

Pages: 1 2