Шістдесяті роки ХХ століття - час бунту поколінь в Україні. Ці роки були бурхливими на Заході також, але український феномен шістдесятництва істотно відрізнявся як від західної сексуальної революції, руху хіпі, так і рок-н-ролу. Молоде покоління української інтелігенції тоді спалахнуло відродженням української культури, яка катастрофічно занепадала ще з 1930-х років. Шістдесятники – це покоління сміливих українських інтелектуалів, які прагнули передусім свободи слова, обстоювали національну ідею, тому, за словами Б. Кравціва, «започаткували справжню революцію» [14, 5].

Молоді й талановиті письменники ігнорували догми й канони «соціалістичного реалізму». Серед грона відчайдушних шістдесятників чільне місце посідав Василь Симоненко, поет, творчість якого довгий час не була достатньо дослідженою і належно поцінованою.

Василь Симоненко почав писати замолоду, ще під час навчання у Київському університеті. Постать В. Симоненка тоді була менш помітною, ніж того заслуговувала. На це існувало багато причин. Поет був досить скромною людиною з великими сумнівами щодо своїх можливостей. Не раз він називав себе «маленьким чорноробом поезії». Після появи у світ збірки поезій «Тиша і грім» 1962 р. та після

Поширення чуток, що існує справжній Симоненко, який у цензуровані збірки не входить, літературні критики звернули увагу на молодого поета. Степан Крижанівський, зокрема, написав: «Як грім народжується з тиші, так з глибини нашої землі, з надр нашого народу вибруньковується нова поетична індивідуальність…» [3, 542].

Треба констатувати той факт, що українські літературознавці не поспішали вивчати літературно-критичну творчість В. Симоненка, хоча він був інтегральною частиною літературного руху «шістдесятників». Його вірші безперервно й безжалісно спотворювалися та заборонялися радянською цензурою. У своєму щоденнику поет зізнався: «Друковані органи стають ще бездарнішими і зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю. «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить як йому заманеться…» (03.09.1963 р.) [16, 379]. Після передчасної смерті В. Симоненка чимало бруду було вилито на його ім’я. М. Шамота, тодішній директор Інституту літератури, як згадував В. Коваль, не раз застерігав шанувальників пам’яті поета, що «Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді. Міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності – це треба рішуче відкинути» [3, 543].

Натомість інакше інтерпретували творчість Симоненка представники української діаспори, яким доводилося вивчати українську поезію здебільшого за першодруками у місцевій радянській пресі. Після публікації «захалявної творчості» Симоненка у діаспорній «Сучасності» (ч. 1, 1965 р.), на батьківщині поета вони не визнавались, а факт оприлюднення за кордоном пояснювали як річ випадкову, провокацію «буржуазних націоналістів». У «Радянській Україні» (05.04.1965 р.) Микола Негода у матеріалі «Еверест підлості» подав лист начебто матері покійного поета, яка апелювала до ЦК КПУ з проханням «захистити добре ім’я її сина комуніста…»

Ґрунтовним дослідженням творчості Василя Симоненка стала книга, опублікована видавництвом «Пролог» у Нью-Йорку 1965 р. під назвою «Василь Симоненко. Берег чекань». Її упорядник - Іван Коше-лівець. Назва «Берег чекань» вимагає окремого пояснення. За кордоном поширилися чутки, що Симоненко ще в 1962 чи то в 1963 р. підготував до друку збірку поезій під такою назвою, але радянські видавництва, мовляв, відкинули її. У журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965 р.) твердили: «…збірка «Берег чекань», що була підготована до друку

1963 року, не побачила світу, - вона в рукописах почала жити і ходити поміж людьми по всій Україні…» Книга складалася з трьох частин: перша - це літературно-критичний аналіз творчості поета, друга - поезії і щоденникові записи, третя - коментарі Івана Кошелівця.

Автор наголошував, що поет не здавався йому яскраво вираженим модерністом, а швидше - традиційним поетом, який здебільшого використовував ямбічно метроритмічний ряд і чотирирядкові строфи. За словами українського вигнанця, формальна простота віршів Симоненка є оманливою, бо за класичною формою його поезії легко побачити ті елементи, які характеризують його як поета живої думки. Кажучи про індивідуальність Симоненка як поета, І. Кошелівець звернув увагу на дискретно дозоване насичення якимось звуком, наприклад:

Сам я сонний ходив землею, Але ти, як весняний грім, Стала совістю і душею, І щасливим нещастям моїм…

Літературознавець звертав особливу увагу на семантику слів у віршах Симоненка, на основі якої поет часто творив оригінальні асоціативні комбінації, що засвідчували щось «специфічно симо-ненківське». Своє твердження Кошелівець ілюстрував прикладом із вірша «Жорна»:

І сіялось не борошно, А мука…

Поет, використовуючи синонімо-омографічні семантичні прикмети слів Борошно – мука, Зумисне не поставив наголосу на останньому, яке мало б звучати – мýКа.

Дослідник вважав, що рання лірика В. Симоненка не скрізь є оригінальною, хоча й визнавав, що безпосередність і щирість поета, яка присутня в цій поезії, позбавляє її літературщини. Читання цих творів, не вражаючи особливою винахідливістю та оригінальністю, викликало враження справжньої поезії.

У своєму дослідженні І. Кошелівець констатував: «Є знову ж поети занадто вітальні, вони ніби розкошують у творчому натхненні і на цьому бенкеті роздають усе, що ледь устигло лягти на папір. Таких

Називають «нерівними», і навіть якщо вони є винятково талановиті, у них трапляються досадні зигзаги і спади…» [1, 26]. Симоненка дослідник також відносив до «нерівних» поетів, пояснюючи це існуванням поезій, які позбавлені проблемності, та які охоче публікували видавці.

Особливу увагу автор звертав на образ матері в поезіях Симоненка, «якому віддано стільки щирої уваги, скільки в нашій літературі не траплялось либонь від Шевченка» [1, 38].

Скільки б не судилося страждати,

Всеодно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди. За словами літературознавця, образ матері наскрізний у поезії Симоненка, зокрема його зустрічаємо в поезіях «Жорна», «Дума про щастя», «Лебеді материнства», «Скільки б не судилося страждати» та багатьох інших.

Аналізуючи такі вірші, як «Монархи», «Я», «Балада про зайшлого чоловіка», «Брама», критик відзначив поетичну майстерність, констатував велику силу цих творів Симоненка і вбачав у них непідробну мужність. Вірш «Гранітні обеліски мов медузи», який дістав ще іншу назву «Пророцтво 17 року», на думку Кошелівця, за силою гніву і пристрасті, може, і не мав собі рівного у світовій літературі:

Мільярди вір – зариті у чорнозем, Мільярди щасть – розвіяні у прах… Душа горить, палає лютий розум, І ненависть регоче на вітрах.

Неодноразово дослідник згадував ім’я Шевченка як критерій оцінки Симоненка.

Підсумовуючи розділ, автор зауважив, що за стриманою майже традиційною формою Симоненко відмінний від інших, у своєму стилі він скромний, але завжди свіжий і в метафорах, які ніколи не наслідувальні чи запозичені в когось. Порівнюючи першу збірку поета з посмертною, критик говорив про висхідний процес дозрівання, посилаючись на Е. Рейса, стверджував, що поетична зрілість приходить тільки з віком. Феномен Симоненка, за словами дослідника, належить саме до тих, які підтверджують гіпотезу Рейса. Іван

Кошелівець зробив висновок: «…рання смерть його позбавила українську літературу визначного поета» [1, 56].

У 1967 р. у Нью-Йорку видавництво «Пролог» опублікувало антологію нової української поезії «Шістдесять поетів шістдесятих років», упорядковану Богданом Кравцівим. Обравши для цієї антології 60 прізвищ із меншою чи більшою кількістю творів, автор привертав увагу читачів до творчості шістдесятників, серед яких постать Василя Симоненка посідала чільне місце в антології. Б. Кравців слушно і завбачливо узагальнив долю та роль поета: «Симоненко починав звичайними для загального тону тогочасної радянської поезії декляративними віршами, але в пізнішіх своїх поезіях піднісся до вершин мужнього громадянського пафосу…» [14, 32].

Антологія презентувала тринадцять кращих поезій В. Симоненка, серед яких були «Лебеді материнства», «Ти знаєш», «Монархи», «Задивляюсь у твої зіниці» та інші.

У Нью-Йорку 1997 р. вийшла «Хрестоматія української літератури ХХ століття», упорядкована Є. Федоренком і П. Маляром. До поезій В. Симоненка подано коротку передмову, в якій автор стверджував, що В. Симоненко є одним із найвідоміших письменників-шістдесятників. «Його твори були голосом покоління, що пробуджувалося від рабської сплячки й будило національну свідомість та людську гідність і честь» [12, 34], - написав дослідник.

Pages: 1 2

Збережи - » Феномен Симоненка та українського шістдесятництва у сподіваннях емігрантів . З'явився готовий твір.