Плотниковой спальні. Тим часом паламар Авессалом, помітивши, що тесля не з’являється цілий день, і думаючи, що він в отлучке, побрів спробувати щастя під вікнами Алисон. Ретельно приготувавши мовлення, Авессалом припав до вікна й став жалібним голосом благати Алисон подарувати йому хоч один поцілунок. Тоді дружина теслі, лежачи в обіймах студента, вирішила пожартувати над ним. Відкривши вікно й повернувшись задницей, вона виставила її перед паламарем, і той, не розібравши в темряві, поцілував її, жахнувся до того ж одержав рамою по голові. Почувши дзвінкий сміх Душки Николаса, Авессалом вирішив помститися закоханим. Отираючи по дорозі губи, він помчався до коваля, взявши в нього розпечений сошник. Коваль Жервез відмовити другові не посмітив, і от Авессалом уже знову у вікна, з гарячим сошником у руці, молить Алисон виглянути ще разок. Отут пожартувати вирішив уже Миколі, висунувся з вікна й оглушливо пукнул прямо в Авессаломов ніс. Той тільки цього й чекав, припечатавши задницу Николаса сошником так, що злізла шкіра. Душку Миколі завив від болю й заволав: «Води, скоріше води…» тесля, Що Прокинувся від цього лементу, подумав, що потоп уже почався, перерубав канат, на якому висіла бочка, і… з оглушливим тріском гримнувся вниз. На шум збіглися сусіди, прибігли Миколі й Элисон. Усе сміялися до упаду над бідним старим, що чекав кінця світу й поплатився за це зламаною ногою. От як хитромудрий школяр зумів обдурити старого теслі й спокусити його дружину

Оповідання Лікаря

Тит Лівії оповідає, що ніколи в Римі жив знатний лицар по імені Віргінії, що заслужив загальну любов своєю щедрістю. Бог нагородив його єдиною дочкою, по красі своєї походившей на богиню. Коли відбулася ця історія, дівчині було вже п’ятнадцять років. Вона була прекрасна, як квітка, напрочуд розумна й чиста помислами. Не було людини, що не захоплювався б нею, але вона не підпускала до себе нахабних кавалерів і не ходила на веселі гулянки, які влаштовували її однолітки

Один раз дочка Віргінія пішла разом з матір’ю в храм, де дівчину побачив суддя округу Аппий і безумно восхотел її. Знаючи, що до неї не підступитися, він вирішив діяти обманом. Він призвав хлопця по імені Клавдій, відмінного негідника, і, щедро нагородивши його, розповів йому все. Разом вони уклали підлу змову, і, якщо все вийде по задуманому, Клавдія очікувало гарну винагороду. Смакуючи близьку перемогу, Аппий засідав через кілька днів у суді, коли туди ввійшов Клавдій і сказав, що хоче поскаржитися на якогось лицаря по імені Віргінії, що украв у нього рабиню й тепер видає її за свою дочку. Суддя вислухав його й сказав, що без присутності відповідача судова справа не може бути вирішено. Призвали Віргінія, що, вислухавши брехливе обвинувачення, уже хотів було осадити брехуна, що затверджував, що в нього є свідки, як це личить лицареві, але нетерплячий суддя не дав йому слова й виніс вирок, відповідно до якого Віргінії повинен віддати Клавдієві його «рабиню». Приголомшений Віргінії прийшов додому й усе розповів дочці. Потім він вирішив умертвити її, щоб уникнути ганьби й наруги. Дочка його, вся в сльозах, попросила лише дати їй час оплакати своє життя, подякувати Бога за те, що він позбавив її від ганьби. Потім Виргиний взяв меч, відітнув своєї єдиної дочки голову й поніс цей кривавий дарунок у палату, де його з нетерпінням очікували суддя й Клавдій. Вони хотіли стратити його там же, але отут народ увірвався в суд і звільнив Віргінія. А похітливий суддя був заточений у в’язницю, де й покінчив із собою. Друг же його, Клавдій, був назавжди вигнаний за межі Рима

Оповідання Економа про ворона

Колись великий бог Феб, або інакше Апполон, жив серед людей. Він був красень лицар, веселих і сміливий, його разючих стріл боявся будь-який ворог. Феб умів незрівнянно грати на лірі, арфі, лютні, а таким чудовим голосом, як у нього, не володів ніхто на світі. По красі й шляхетності ніхто не міг зрівнятися з великим богом. Жив Феб у просторому будинку, де в красивейшей з кімнат стояла золота клітка. Там жила ворона. Таких тепер уже ні, та була сліпуче біла й співала дзвінким голосом, немов соловей. Феб дуже неї любив, учив говорити, і незабаром ворона стала все розуміти й у точності наслідувати людських голосів. У тій же хоромині жила прекрасна дружина Феба. Він безумно любив її, плекав, як рідка квітка, дарував дорогі подарунки й ревнував її до кожного. Він не запрошував у свій будинок гостей, боячись, що хто-небудь може спокусити його дружину, і тримав її взаперті, як пташку в золотій клітці. Але все бесполезно - серце й всі помисли його коханої дружини належали іншому. Якось раз Феб надовго відлучився, і коханець отут як отут. Разом з Фебовой прекрасною дружиною вони вгамовують свою пристрасть у кімнаті із кліткою. Ворона бачила все це й, вірна своєму хазяїнові, образилася за нього. Коли Феб повернувся й підійшов до клітки, ворона закаркала: «У^-крав! У^-крав! У^-крав!..» Здивований дивною зміною голосу своєї улюблениці, Феб запитав у неї, що трапилося. Грубими, лиховісними словами ворона розповіла йому, що, поки його не було, мерзотник коханець безчестив тут ложі з його дружиною. У жаху відхитнувся Феб, лють захлиснула його, він взяв свій лук і, до відмови відтягнувши тятиву, убив свою кохану дружину

Після його став гризти хробак жалів. Він розбив музичні інструменти, зламав свій лук і стріли й у сказі накинувся на ворону, сказавши їй із презирством: «Брехлива тварина, зрячи я послухався твоїх наклепів, зміїна отрута наситила твої мовлення, тому що вбив я свою дружину, що переді мною невинна. Через твій наклеп я навіки втратився улюблений чоловік і жінка й насолоди очей. У наказанье за свою брехню ти більше не будеш білої, як жасмин, а станеш чорн і виродливої, не запечеш більше, як соловей, але будеш зловісно каркати, передвіщаючи непогоду, і перестануть любити тебе люди». І грізний бог схопив заздрого птаха, обдер з її білосніжні пір’я й накинув на неї чорну чернечу рясу, відняв дарунок мовлення, а потім викинув на вулицю. З тих пор усе ворони чорні, як смоль, і голосно каркають, ремствуючи на свою далеку прародительку. Людям не менш важливо завжди зважувати свої слова перед тим, як сказати що-небудь, щоб не розділити сумну долю білої ворони

Т. Н. Котрелев

Pages: 1 2 3