Колективізація перевернула не тільки підвалини господарства, але й свідомість людини, його світогляд. Росія була країною більше аграрної, чим індустріальної, і в уряді вважали, що ні про який соціалізм не може бути й мовлення, якщо збережеться власність на землю. В 1928 році почалося перетворення селян в «сільськогосподарських робітників» (фактично в рабів), а сіл - ■ у колективні господарства. Хоча роман М. Шолохова «Піднята цілина» і писався «за замовленням», у підтримку колективізації, книгу не сприймаєш односторонньо.

Любою спор, що виникає між одноосібниками й колгоспниками, залишає в здивуванні: хто ж правий? Почуття жалю викликає розкуркулювання Га-Ева, та й інших теж, цілком зрозумілі й сумніву селян, що завжди перевіряють усе на ділі, про користь колгоспу, і їхнє занепокоєння про долю хліба, що вони «як від серця відірвали»: при першому ж слуху вони рвуться повернути своє зерно, а також інше майно й худоба. Природно й нетерпіння вихідців, що вимагала виділення собі старої, «м’якої» землі, що вони споконвіку обробляли

Керівництво району в погоні за «кривій» лінією ЦК, та й сам Давидов, присланий у Гремячий Балка для проведення колективізації, вимагають максимального виконання всіх директив, які порию виглядають просто знущанням над людьми, - наприклад, дозвіл вийти з колгоспу без інвентарю, зерна й худоби. Та і як назвати розкуркулювання, що відбувається, якщо вже немає кулаків? Всі попавшие в цю категорію були просто міцними, умілими хазяями, розумно воспользовавшимися правом на землю

Але в Шолохова правими виявляються прихильники колгоспу і його керівників: вихідці крадуть свій же, але тепер колгоспна худоба, Майданников доводить безнадійність положення середняка, а сцена, коли баби б’ють Давидова, що не бажає віддавати їм ключі, особливо виразний. Та й головна причина невдоволення, по Шолохову, - у діяльності підпільної організації Половцева, що готовить повстання, щоб повернутися до старих порядків. І навіть природа підтримує колгосп: «Як років при одноособовому житті не було дощів вчасно, а нині лило, як на прірву!

» Роман «Дві зими й три літа» розповідає про колгоспне життя майже двадцять років через. Післявоєнний час, не вертаються з бойовища батьки, брати, чоловіки; важка робота «на зношування», напівголод… Колгоспники одержують хліб, гроші, тютюн не за роботу на землі, а за сплав лісу: «Ліс, ліс давай, а як ти впораєшся із сівбою, косовицею - твоя справа». Однак восени наскочать за податками

Якщо не здав податок продуктом або грошима, нарікай на себе: опишуть майно - закон на тобто. Анфісу Петрівну, що щосили намагається, щоб люди працювали на землі хоча б у жнива, знімають із голів. Їй протистоїть перший секретар Підрізів: «кого биттям, кого пещенням гне». Невдоволення його наказами виливається на Анфісу Петрівну, всі сили отдавшую тому, щоб «було хоч що є людям» у роки війни

Під час зборів, де знімали Анфісу Петрівну й призначали нового голови, all soch © 2005 особливо яскраво виявився один з пороків духовного миру сучасного села - страх: «Після райкому не прийнято говорити». Люди бояться навіть подякувати председательшу; бояться - і збирають гроші на податок; боїться й сама Анфіса, «запобігливо посміхаючись», коли Підрізів звертається до неї по телефоні. Від колгоспного життя - «з одного хомута в інший» - в Егорши, Дунярки й багатьох інших зникає радість праці на землі й, отже, любов до неї. Їдуть із села люди, і тем більше праці й повинностей випадає на частку що залишилися. Життя вісімнадцятирічного Михайла, «першого мужика села», - нескінченна робота в поле, у лісі, будинку, у сусідів. Замилування його працьовитістю, силою характеру, тим, що в такій важкій праці він знаходить радість, сусідить із почуттям образи за те, що такі, як він, у нагороду будуть одержувати стусани від голови і єдиним відпочинком від цієї нескінченної праці для них буде лазня

Михайло заздрить «крилатим людям - богатирям» з газетних сторінок і журнальних обкладинок і не підозрює, що щирий богатир, колгоспний Микула Селячи-Нинович, - він сам, хлібороб-лісоруб з Пек-шина. Роман Абрамова показує, як під диктатурою людей, що не розуміють і не люблячу землю, усе більше «дрібніє» село фізично, а духовно вона тримається на рідких, немов характерах, що вийшли із землі. Макар Нагульнов в «Піднятій цілині» уважає, що власність - головне джерело зла й що тільки при суспільній власності зникнуть всі її негативні сторони. Але в обох романах ми бачимо, що власність, втіленням якої є земля, - це й джерело радості: як радувався теляті Майданников, як люблять Пряс-Ліни свою Звездоню!

И немов продовження романів, як могильні пам’ятники хлеборобству, коштують порожні села - результат «добровільного» усуспільнення,