У Достоєвського немає нічого, крім людини, немає природи, немає миру речей, немає в самій людині того, що зв’язує його із природним миром речей, з побутом, з об’єктивним ладом життя. Існує тільки дух людський, і тільки він цікавий, він досліджується. Н. А. Бердяєв Роман Достоєвського «Злочин і покарання» був надрукований в 1886 році. Автор написав глибоке по філософському й психологічному аналізі сучасної йому Росії добуток. А країна наша тоді переживала епоху потужних соціальних зрушень і моральних потрясінь. Це - плач про душ людської, оказавшейся в найтяжких умовах буття

Достоєвський у своєму романі створив літературний образ, що вмістив у себе - так, що «розірветься груди від борошна» - всі страждання, болі й рани часу. Саме тому, що цей образ був уособленням бентежного духу тої епохи, він, подібно шекспірівському Гамлетові, став трагічним героєм наступних часів і епох. Головний персонаж роману з’являється перед читачем похмурим, похмурим, недовірливим, потайливим і в той же час гордим, навіть гордовитим: «жахливо високо себе цінує й, здається, не без деякого права на те». На самому початку роману ми довідаємося, що Розкольників «покусился» на якусь справу, що є «новий крок, нове власне слово», що місяць назад у нього зародилася «мрія», до здійснення якої він тепер близький

А місяць назад відбувалося наступне: майже вмираючи з голоду, Розкольників заклав у баби-процентщицы, лихварки, кільце - подарунок сестри. Достоєвський точно вловив психологічний стан Родіона, виходячи з особливостей характеру героя. Дійсно, такого складу людин повинен був відчути непереборну ненависть і відразу до незначної й шкідливої баби, що наживається на його горі й убогості. «Дивна думка наклевывалась у його голові, як з яйця курча». Родіон із цього моменту як би побачив і оцінив себе з боку й став робити самому собі теоретичні підказки

Почутий у трактирі розмова студента з офіцером скоріше затвердив його в думці про вбивство, ніж наштовхнув на неї. Тому що всю інформацію зовнішнього миру він почав перетворювати у виправдання й вибудовування плану вбивства старухи-процентщицы. Досліджуючи душу майбутнього вбивці, автор показує його нам ще в одній цікавій якості. Виявляється, ще раніше студент-юрист Розкольників написав статтю «Про злочин», де він «розглядав психологічний стан злочинця в продовження всього ходу злочину». Крім того, він торкнувся натяком питання про злочин, що таким називатися не може, тому що дозволяється по совісті, «для своєї ідеї».

Тут доречно привести висловлення про Достоєвського як про психолога Н. А. Бердяєва: «Після Достоєвського й Ницше неможливе вже повернення до старого раціоналістичного гуманізму, гуманізм перевершений. Гуманістичне самоствердження й самовдоволення людини знаходять свій кінець у Достоєвського й Ницше. Далі лежить шлях або до Богочеловеку, або надлюдині, человекобогу». Достоєвський наступним кроком у дослідженні душі свого героя приводить його (Раскольникова) до здогаду про існування «надлюдини». Родіон із цього моменту починає зміцнювати себе в думці, що він і є «надлюдина».

Виходить, має право розділити людей на два розряди: «…на нижчий (звичайних), тобто, так сказати, на матеріал, що служить для зародження собі подібних, і властиво на людей, тобто имеющих дарунок або талант сказати в середовищі своєї нове слово». Перші схильні до слухняності, благоговінню перед законом. Другі - в ім’я нового можуть переступити закон і для «своєї ідеї», якщо потрібно, «дати собі дозвіл переступити через кров». Таке «преступ- ление» - не порушення закону для незвичайної людини

Устати вище миру й «зламати що треба, раз назавжди» - от тепер головна ідея Раскольникова. Після здійснення тяжкого злочину Родіон мучається ще більше. Виявилося, довести собі, що ти незвичайна людина, легше, ніж постійно перебувати в його шкірі. Автор думав, і зовсім справедливо, що після вбивства душу злочинця буде метатися, буде намагатися сховатися від каяття й знову придумувати, вигадай-вать доказу доцільності вчиненого. . Отже, весь місяць після вбивства й до визнання проходить для Родіона в безперестанній напрузі, у боротьбі, що не припиняється, із самим собою

Завдяки цілому ряду твір з оллсоч © 2005 випадків, що спрацювали на злочинця, Раскольникову разюче вдається вибудувати своє алібі так, що проти нього немає доказів. І відразу слушна мить наступає для автора-дослідника: высвечивание моральної сторони справи. Розкольників сам видає себе правосуддю, тому що його спалює неспокійний і жагучий дух. У результаті нескінченного самоаналізу герой доходить висновку, що він - злочинець, що злочин був безглуздо, що погубив він себе дарма. Але це однобічне страждання ще досить далеко від щирого каяття

Родіон переживає лише трагедію осічки в самій ідеї, переживає, що не зміг стати «надлюдиною». Починається смуга самознищення: «Ті люди винесли свої кроки й тому вони праві, а я не виніс, і стало бути, я не маю права дозволити собі цей крок». Тепер, здавалося б, вся піраміда вибудувана. Інше - справа часу й умов, куди помістять злочинця відбувати покарання за вчинений злочин. Але автор продовжує своє дослідження душі героя, робить ще одну надбудову. Він відшукує в глибинах душі Родіона, уже обтяженою кров’ю й розладом із самим собою, маленький куточок, у якому тепліє переконання, що людина - який би він не був, нехай огидна баба, нехай найнікчемніший з незначних, - має своє право на існування, дане згори.

Якби не було такого заповітного куточка в душі Родіона, він ще до злочину не став би міркувати, а пішов би й убив. Які би рятівні думки не відшукував Розкольників, він усвідомлював, що злочин назавжди провів чортові між ним і іншими людьми: «Похмуре відчуття болісної, нескінченної самоти й відчуження раптом свідомо позначилося душі його».. Після всіх митарств Родіон все-таки думає, що визнання в злочині - це свідомість власної незначності. Але автор і тут вносить психологічне виправлення: перемагає людина Розкольників, вражена людськими стражданнями (сестри, матері, Соні), у глибині душі своєї впевнений, що «не воша людин», і із самого початку «предчувствовавший у собі й у переконаннях своїх глибоку неправду». Тепер, з добутку великого письменника, мені стала більше очевидна першорядність дослідження людського духу. Усе в романі сконцентроване й згущено навколо людини і його душі

Інше - второстепенно: місто, побут і т.д. Це лише зовнішні символи духовного людського миру, лише обстановка, у якій проявляється драматизм людської долі