У статті аналізується воєнна лірика поета Степана Чарнецького. Це нова сторінка в його творчості, відгук на події Першої світової війни. Поезія С. Чарнецького воєнних літ належить до вершинних творів на цю тему. Для неї характерні символістська поетика, глибокий психологізм образів та близькість до народної пісні. С. Чарнецький творив свою індивідуальну творчу мову, яка яскраво проявилась у його воєнній ліриці.

Степан Чарнецький (1881–1944), який належав до першого угруповання українських модерністів «Молода Муза», мав серед побратимів заслужену репутацію найщирішого лірика і найпослідовнішого богеміста. Тодішні й сучасні критики, якщо застосувати, так би мовити, неофіційну «градацію талантів», називають його неодмінно четвертим (після П. Карманського, В. Пачовського і Б. Лепкого).

«І от цей, здавалося б, камерний поет з великою силою показав трагедію людини, краю, народу в першій світовій війні; його поезія збагатилася новими барвами і тонами, здобула ноти сильного громадянського звучання…» [7, 15], – захоплено говорить Микола Ільницький про нову сторінку у поетичній творчості С. Чарнецького. Ця громадянська еволюція поета характерна й для інших моло-домузівців у «післямолодомузівський» період їхньої творчості. Жоден із вчорашніх молодомузівців-богемістів не відхилився від сповнення свого громадянського обов’язку в роки випробовувань. Жоден з них не уникнув «суспільного заангажування» у своїй творчості, через що, зокрема, майбутні критики і поставили під сумнів їхній модернізм. Проте поділ творчості С. Чарнецького на два основні періоди – Домолодомузівський І Післямолодомузівський – доволі умовний. Знаходимо елементи символістської поетики навіть у його воєнній ліриці. Насамперед вона має нотки інтимного, тут майже відсутня риторика боротьби, агресії, у ліричному героєві вгадується сам автор.

Чарнецький, як і його старші брати, послужив трохи в австрійському війську, тобто сплатив так званий «податок крови». (В Австро-Угорщині був підвладний військовій службі кожен чоловік віком від 20 до 40 років, а під час війни мобілізували і 19, 41- і 42-річних чоловіків). На відміну від своїх старших братів, Степан не міг захопитися принадами служби. Був у глибині душі надто мирним і світським чоловіком. Та й, незважаючи на гарну поставу, не відзначався міцним здоров’ям. Тож був мобілізований на якийсь короткий час і, як зазначає Б. Лепкий, «у війні брав живу, ріжнородну Участь» [8, 229].

Львів під час і після Першої світової війни став ареною для зміни кількох армій: російської, австрійської, української (Українських січових стрільців, які потім влилися в Українську галицьку армію) і польської. Тут протягом однієї ночі – під 1 листопада 1918 року – українці здобули владу і вивісили жовто-блакитні прапори. Це був момент великої історичної сатисфакції… Але вже через короткий час після проголошення ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) почалася польсько-українська війна, яка закінчилася нашою поразкою. Воював на фронтах і ставав політиком український академічний Львів – студентська молодь і поважні професори, пани посли, які знали тільки «цивілізовані» правила парламентської боротьби. (Поки пани посли радилися у Відні, поляки, скориставшись перемир’ям, зібрали свої сили в кулак – і останні загони УСС були змушені залишити місто. Наступні переговори у Відні про можливість автономії для Галичини вже не мали сенсу). Програш цієї війни був великим програшем кожного українця, особливо суспільно та культурно активного.

Характеризуючи одну зі сторінок тодішнього львівського ка-лейдескопу, М. Ільницький пише: «Після відступу російського війська Літературне життя в нашому місті відновлювалося дуже поволі. Іван Франко Був тяжко хворий і в травні 1916 року помер. Інших

Письменників воєнна завірюха розкидала по всіх усюдах: деякі – Михайло Яцків, Микола Голубець, Степан Чарнецький опинилися на фронтах; інші – Петро Карманський, Василь Пачовський, Володимир Бирчак – у таборах для полонених українців російської армії в Австрії та Німеччині» [3, 10].

І от молодомузівець Чарнецький (найбільший богеміст серед музаків!), як і його побратими, як свого часу Франко, також еволюціонував. Це його поезії, що друкувалися по просвітянських календарях, належали до улюбленої «лектури» українських січових стрільців, це він випустив у світ пісню «Ой у лузі червона калина похилилася…», що стала їх гімном [див. 5, 51–74]. Коли настала висока пора, він виявився вдатним до громадянської (ні – не сурми!) ліри. Це, зокрема, засвідчують зразки воєнної лірики – цикл «З днів бурі» з другої збірки Чарнецького «В годині задуми» (1917 рік). Ці поезії ще пахнуть свіжою… ні, не кров’ю, а «Ржою Утоми», смутку, і не чути в них гуку гармат, лиш «часом бездомний вітер-Волокита Задзвонить в Шиби» Загубленого в полях шпиталю. Спостереження з Першої світової війни – світовідчуття романтика: співчуття її рядовим жертвам і героям та співпереживання очевидця і співучасника. Це власне один з таких віршів Чарнецького – «Іванові» – «добув йому права громадянина в нашому письменстві» [4, 74], як пізніше висловиться Петро Карманський, який називає цей вірш Чарнецького так, як його назвав народ: «Іван Безрідний». Покажемо перших дві строфи цього вірша:

Іванові

Іване без роду, Іване без долі, Куди не ходив ти, кого не видав? У спеку, і стужу, у лісі і в полі Ти гинув, а славу сусід добрий взяв…

На сербських зарінках клалась твоя сила, На волинськім млаці твій гріб вже присів, І серед Поділля сіріє могила, Де впало в двобою двох рідних братів… [12, 11].

Цього вірша варто прочитати в парі з іншою поезією з цього ж циклу: разом вони становлять своєрідний диптих з дуже широким діапазоном зображення (й відчуття) Першої світової.

Ворожому війську

І тебе мені жаль, сірий сину півночі, Що ідеш день і ніч, і не знаєш куди; Ржа утоми лягла на твій голос і очі, І чоло вкрила тінь недостатків, біди…

І тебе взяв указ із сільської оселі, Від розораних скиб чи буйного лану, І голодний бредеш в дрантивенькій шинелі У невідомий світ, у чужу сторону.

А там стріне тебе гучний вистріл гармати, Або тихший привіт: добре кована сталь; Кров обмиє чоло… Бідний сірий солдате, – І тебе мені жаль!.. І тебе мені жаль!.. [12, 8].

«Найкращий серед «музаків» майстер жовнірської тематики, лірик У свого роду диптиху «Іванові» – «І тебе мені жаль… «глибоко відтвоРив на рівні рефлективному трагедію України, сини якої з Полтави і Карпат падуть у двобої чи гинуть на чужій землі за чужі інтереси, біль «рідних піль», галицьких сіл, де «буря все змела» [6, 93] – говорить про Степана Чарнецького сучасний дослідник Володимир Погребенник. А упорядник антології «Галицька й буковинська поезія ХХ віку» 1930 року Б. Якубський писав: «Вірші Чарнецького, що стосуються війни, вносять дещо нового не тільки в поетичне обличчя їхнього автора, а й в українську поезію, присвячену темі імпе-ріялістичної війни. Видно, що поет глибоко пережив трагедію цієї війни й тому знайшов у себе образи Навіть реалістичні… (тобто – на загальному тлі модерністичного письма. – Н. М.)» [1, XXXI]. Подібно прочитувався цей вірш і в 1949 році. Юрій Тис, автор розвідки «Українська вояцька пісня» (1914–1949), підкреслював, що поезію «Іванові» Степан Чарнецький, богеміст і поет Західньої України, створив «Під впливом нового подиху першого світового пожару» [10].

До речі, поезія «Іванові» стала народною піснею. Здається, «Малу антологію» Степана Чарнецького з війни (назва умовна) могла б доповнити й справді народна пісня «Карпати, Карпати, великії гори», записана 1926 року на Житомирщині. Ось кілька рядків з неї:

Карпати, Карпати, Великії гори,

Ой бодай би вас, Карпати, Затопило море! Море затопило, Хвилями розмило, І солдатське біле тіло Та й оживило…[11].

Таке зіставлення підтверджує думку В. Погребенника про те, що «молодомузівці» П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Чар-Нецький, а також С. Твердохліб («Попри шпилі мідяними рядами…»)… Не обмежилися своєю галицькою «малою батьківщиною», а дали масштабний, сфокусований, зокрема, крізь призму історизму, образ усієї України» [6, 94].

Pages: 1 2

Збережи - » «Жовнірська» лірика модерніста Степана Чарнецького . З'явився готовий твір.