Самоназви гоголівського добутку містило в собі кричуще протиріччя, що не могло не впасти в око сучасників і на яке першим звернув увагу один із цензорів, немає за що не хотів пропускати поему до друку на тім підставі, що автор нібито заміряється на безсмертя душі. Пильного цензора намагалися заспокоїти, сказавши, що мова йде про ревізькі душі, але це розлютило його ще сильніше, тому що в цьому він доглянув замах на кріпосне право. Словом, як не подивися, назва поеми Гоголя було крамольним з погляду цензури. Швидше за все, навіть невірне, на релігійні догмати Гоголь, будучи людиною віруючої, не зазіхав, а от соціальний зміст у назві його добутку, безсумнівно, був закладений. Інша справа, що одним соціальним змістом зміст поеми не вичерпувалася, і він навіть не був для Гоголя головним

Юрій Манн, характеризуючи Гоголівську творчість, писав, що «це ряд найгостріших протиріч, сполучення традиційно несумісного й взаємовиключного». До поеми «Мертві душі» це виразно ставиться, мабуть, найбільшою мірою, тому що тут, як у жодному іншому добутку, широкі масштаби узагальнення, грандіозна картина зображуваного. Про Гоголя написавшем «Мертві душі», можна сказати, що він не тільки «парадоксів друг», але й «друг контрастів». Контраст пронизує поему, організує весь її художній лад. Як написав сам Гоголь, «щирий ефект укладений у різкої протилежності». Логіка тут сусідить із алогізмом, раціональне - із гротескним, піднесене й низьке йдуть поруч, а на зміну натхненній мрії приходить протверезна ява; за мнимою складністю почуттів криється щиросердечна порожнеча, за зовнішньою приємністю - лицемірство й вульгарність, необхідне треба з випадкового, а із сатири й комізму оповідання народжується його трагедійний настрой

Але всі ці контрасти, як би яскраві й значимі вони не були, підпорядковані одному головному протиставленню: протиставлення мертвого й живого. Воно визначає й жанр книги - поема, і її сюжет і композицію; воно втілює в образах діючих осіб і матеріальних об’єктів. Воно, нарешті, утримується й у назві добутку, де мертвим назване те, що ніколи не буває таким, душу

Існує два пояснення назви поеми. Перше треба із самої колізії: «дивна властивість» Чичикова полягає в тім, що «головним предметом його смаку й схильностей» були душі померлих кріпаків, що значилися по останній ревізькій казці живими. Для чого йому знадобилися мертві душі, стає ясно тільки наприкінці першого тому - і «дивна властивість» Чичикова обертається не таким вуж дивним, а назва поеми - виглядає з’ясовним. Але, звичайно, жоден читач не задовольняється таким поясненням змісту назви, що випливає з його номінального значення, та й Гоголь, імовірно, мав на увазі під ним більше глибокий, філософський зміст. Мертві душі - це скам’янілості, у які перетворилися російські поміщики й чиновники, що втратили свої безсмертні душі, це позначення їхньої внутрішньої порожнечі й духовної незначності. Целую галерею характерів і типів, позбавлених душ, створив Гоголь у поемі, всі вони різноманітні, але однорідні, всіх їх поєднує тільки одне ні в кого з них немає душі

Першим у галереї цих характерів іде Манилов. Для створення його образа Гоголь використає художні різні засоби, і в тому числі пейзаж, ландшафт маєтку Манилова, інтер’єр його житла. Речі, які оточують Манилова, характеризують його не в меншому ступені, портрет і поводження: «у всякого є свій запал, але в Манилова нічого не було». Головна його риса-невизначеність. Він не викликає ще негативних емоцій або драматичних відчуттів, завдяки своїй безжиттєвості, відсутності «запалу». Похмуро-гнітюче враження від описуваного зростає поступово, дійшовши до своєї вищої крапки в образі Плюшкина, якщо обмежуватися тільки поміщиками й не брати чиновників. Але й вони в цій картині світлих тонів не додаються

У кожному наступному випадку автор створює каркас характеру персонажа: описує численні предмети, що оточують його, манеру поводження, мовлення первісний начерк заглиблюється й доповнюється, здається, от-от, і герой оживе, у нього ввійде душу але немає ні яких певних ознак наявності душі або її відсутності. Кожний наступний герой не мертвее, ніж попередній, кожний приносить свою частку вульгарності в загальну картину, і загальна міра вульгарності, «вульгарність усього в місці», по вираженню гоголя «стає нестерпної». З кожним новим персонажем відбувається загальне наростання ступеня провини людини за вбиту їм самим собою душу. По цьому Плюшкин і Чичиков коштують у цьому ряді останніми

Їхні характери, на відміну від характерів інших персонажів, дані Гоголем у розвитку, у цих двох є минуле. Про Собакевиче, наприклад, сказано, що натура не довго мудрувала над ним і вирубала його з одного шматка дерева разом і, «не обскобливши, пустила у світло, сказавши: «Живе». У випадку ж Плюшкина й Чичикова тема омертвіння переводиться в тимчасову площину, стає, так сказати, процесом. Їхнє сьогодення представляється вже як підсумок, результат всього життя, і в цьому не тільки гострий викривальний пафос, у цьому відчувається ще й трагедія персонажів, як вони престають під пером автора. Як писав Ю. Манн, «там, де людина не мінялася (або вже не видно, що він змінився), не про що вболівати, але там, де на наших очах відбувається поступове вгасання життя, комізм поступається місцем патетиці».

У технічному відношення для досягнення різкого контрасту мертвого й живого Гоголь прибігають до безлічі різноманітних прийомів. По-перше, мертвотність цього миру визначається їм як засилля в ньому матеріального. От чому в описах так добре використаються длиннейшие перерахування матеріальних об’єктів, які начебто витісняють духовне. По-друге, поема буяє фрагментами, написаними в гротескному стилі, і одним з улюблених прийомів автора є прийом «омертвляння живого: персонажі не однократно рівняються із тваринами або речами, людське тим самим як би пересувається в більше низький «тваринний» ряд, у той час як останнє піднімається до людського. Характернейший приклад цього смішне «діалог» Чичикова з індійським півнем, що відбувається в той час коли герой гостює в коробочки. Ще один улюблений гротескний приемэто уподібнення героїв лялькам, автоматом, що не виключає художньої глибини образа, але тільки робить його безжиттєвим, як би позбавленим самостійної волі. У підсумку виявляється, що живі фізичні люди духовно мертві, а мертві, навпаки, живі. Адже саме як про живі міркували поміщики, про куплений Чичиковим селян, та й сам він дозволив помріяти про те, як облаштує він своє господарство з новокупленими кріпаками, а вуж Чичикову не властиво мріяти й помилятися

Як під час грози загущаются й наливаються свинцем хмари, росте напруга в атмосфері, як в «Мертвих душах» поступово хмурніють фарби, і у фіналі мотиви мертвотності концентруються найбільшою мірою. Як під час грози наступає розрядка, так у поемі приватна історія Чичикова непомітно переходить у міркування про долю Русі, «жвавої необгонимой трійки» яка і є та головна живаючи сила, що здатна поборотися з мертвечиною й здолати неї. Говорячи іншими словами - словами Герцена - «протистояти «мертвим душам» повинна відважної, повна сили національність, у якої все пестро. Яскраво, одушевленно».

Уже в самій назві «Мертвих душ» Гоголем визначене його завдання. Послідовне виявлення мертвих душ на «маршруті» Чичикова спричиняє питання: у чому причини тієї мертвечини? Одна з головних полягає в тому, що люди забули своє пряме призначення. Ще в «Ревізорі» чиновники повітового міста зайняті всім, чим завгодно, але тільки не своїми прямими обов’язками. Вони являють собою збіговисько ледарів, що сидять не на своєму місці. У судовій конторі розводяться гусаки, розмова замість державних справ іде про борзих собак, а в «Мертвих душах» глава й батько міста губернатор зайнятий вишивкою по тюлі. Люди ці втратили своє місце на землі, це вже вказує на деякий їхній проміжний стан вони між життям земної й життям потойбічної

Міські чиновники в «Мертвих душах», «Шинелі» також зайняті лише марнослів’ям і неробством. Вся заслуга губернатора міста N полягає в тому, що він посадив «розкішний» сад із трьох жалюгідних дерев. Варто відзначити, що сад як метафора душі часто використається Гоголем (згадаємо про сад у Плюшкина). Ці три хирлявих деревця уособлення душ міських мешканців. Душі їх так само близькі до смерті, як ці нещасні посадки губернатора. Поміщики «Мертвих душ» теж забули про свої обов’язки, починаючи з Манилова, що взагалі не пам’ятає, скільки в нього селян. Ущербність його підкреслюється детальним описом його побуту недоробленими кріслами, вічно п’яної й вічно сплячою двірнею. Він не батько й не хазяїн своїм селянам: теперішній поміщик, по патріархальних поданнях християнської Росії, повинен бути моральним прикладом для своїх дітей селян, як сюзерен для своїх васалів

Pages: 1 2