Персонажі Р. Брэдбери — Одинака, що кидаються в безнадійну сутичку, прагнучи не стільки перемогти, скільки затвердити своє людське достоїнство. А. Мейер Любов до людини, ненависть до всього йому ворожому — до того, що заважає людині бути гідним цього гордого звання, — така рушійна сила творчості Р. Брэдбери. Ця нероздільна ” любов-ненависть” допомогла йому створити, може бути, найдужчий з нескінченної безлічі написаних у нашім столітті романів-попереджень — “451° по Фаренгейтові”, книгу, що принесла авторові всесвітню популярність. З жахом глянув мир на відблиски полум’я від горятих книг, породжені лиховісними пожежниками Брэдбери, що переніс дію свого роману в ті часи, коли книги стали спалювати за те, що вони змушують людей думати. Професія головного героя роману Гаю Монтэга - пожежний, але пожежним, збройним не брандспойтом з водою, а вогнеметом з гасом. Він не гасить, а розпалює пожежі

Дійсно, так траплялося не раз: те, що покликано рятувати людей, допомагати їм, робити життя счастливее, раптово обертається проти них, починає давити, гнітити, загрожувати, нарешті, убивати. Щось подібне відбувається зараз і із західною культурою, що переходить - часом невловимо - у контркультуру, у масскульт, у кич, у щось таке, що зі справжньою культурою нічого загального не має, хоча найчастіше продовжує наряджатися в колишні одяги. Але адже й пожежні з роману впевнені, що зміст їхньої професії завжди полягає в тім, щоб по сигналі пожежної тривоги мчатися й спалювати крамольні томики разом з будинками, а те й власниками. Зображене Брэдбери суспільство не тільки вбиває книги й людей, так сказати, фізично.

Воно насамперед убиває душі… Скільки їх таких, як Милдред, істот з людиноподібною оболонкою, з якої, однак, витрушене все людське. Коли залишки душі, проблиски совісті просьшаются, Милдред, навіть чітко не усвідомлюючи, що вона робить, намагається покінчити із собою, а її подруги, такі ж нещасні жертви масскульта, плачуть, почувши кілька віршованих рядків. Але це порив на мить - у них процес духовного розпаду зайшла занадто далеко.

Вони, по суті, мертві. А хіба залишилося що-небудь людське в банді підлітків, що гогочуть, на автомашинах, які, углядівши самотнього перехожого, відразу вирішують: “Сшибем його!” Вони розважаються. Так, як учили їх “педагоги”, що спалюють книги… Але Брэдбери не був би прогресивним письменником, якби обмежився тільки попередженнями й страхаючими сценами. У всіх його творах завжди присутні герої, які виступають проти.

Чудові антиконформістські слова Хуана Рамоса Хименеса: “Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши поперек”, що стали епіграфом до роману, можна поставити епіграфом і до всієї творчості американського фантаста. Не тільки В Серце головного героя роману “451° по Фаренгейтові”, але й читача гострим болем відгукнеться епізод з жінкою, що сама підпалила себе разом з бібліотекою. Недарма в романі цитуються слова заживо спаленого інквізицією єретика шістнадцятого століття: “Ми запалимо сьогодні в Англії таку свічу, що, я вірю, їм не погасити ніколи”. Поперек пише і юна Кларисса, що роз’ятрила душу Монтэга, дівчина, що цікавить не те, як робиться що-небудь, а для чого й чому. От уже й потомствений пожежний Монтэг ховає за пазуху напівобгорілі томики, як віруючий - святині, що гинуть

А коли Монтэг біжить із міста, його зустрічають бурлаки в багать - інтелігенти, письменники, учителі. Кожний з них вивчив напам’ять який-небудь великий утвір минулого. Вони вірять, що настане час, коли всі скарби людської думки, які злі сили так ретельно намагалися спопелити, знову відродяться, збережені цією живою бібліотекою. Суспільство, що спалює книги, не може, не має морального права на існування, і автор присуджує його до вищої мері покарання. З ревінням проносяться атомні бомбардувальники, і всепожираюче полум’я, ще більш жорстоке, чим те, що знищувало книги, злизує з особи Землі похмуре місто

Вогненною смертю стратить Монтэг брандмейстера Битти, цинічного ідеолога суспільства спалених книг. Щоб виправдати свій погляд на майбутнє, письменник говорить про потенційні погрози, що підстерігають нас. У романі “451° по Фаренгейтові” я знайшла безліч похмурих, приголомшливих душу картин, але дивно: закрила його без важкого осаду, навпаки, у ньому є щось світле, навіть сонячне, що нагадує посмішку рудого, чубатого, веснянкуватого хлопчиська. Це відбулося тому, що крізь рядки пробивається оптимізм автора, його віра в кінцеве торжество розуму, у те, що всі створені людиною чудеса й дивини будуть передані далі - від покоління до покоління, і так без кінця. У своєму романі Брэдбери переконує нас у тім, що людство зможе впоратися з будь-якими труднощами, що воно не тільки виживе, але й зможе стати щасливим

И так хочеться в це вірити!