Епоха пізнього середньовіччя: людина стала чільною цінністю. Можна було розкріпачитися, скинути пута надуманих обмежень, і перед людством устала протилежна проблема: де межа особистісної експансії і як визначити розумний баланс між волею й дотриманням суспільних інтересів. Вигнаний з Мадрида за вбивство знатного вельможі, Дон Гуан таємно вертається в столицю. Герой трагедії смів, чесний (у межах лицарського кодексу честі) і вкрай егоїстичний. Для досягнення своїх цілей він може піти на всі, крім втрати честі. Його егоїзм природний і неминучий в умовах своєрідної «відлиги». У Мадриді на кожному перехресті йому може зустрітися «свій же брат, нахабний кавалер, зі шпагою під пахвою й у плащі». Релігійна мораль переживає кризу, а світська влада незграбна й поблажлива. Формальна заборона на появу в Мадриді Дон Гуан не сприймає всерйоз: він переконаний у лояльності короля, що видалив його зі столиці лише для дотримання пристойностей:

* Уж вірно голови мені не відрубають.

* Адже я не державний злочинець.

* Мене він видалив, мене ж люблячи;

* Щоб мене залишила в спокої

* Сім’я вбитого…

Герой упевнений у своєму праві на почуттєві бажання, адже він нікого не примушує, його домагання йдуть від душі. Але Дон Гуан - не банальний шукач почуттєвих насолод: кожна з його жінок - не знеособлений етап задоволення чоловічого марнославства, а кохана, гідна страсті. Згадуючи про бідний Ине-Зе, про яку слуга Лепорелло цинічно відгукнувся: «Що ж, слідом за нею інші були», герой проникливо відтворить її жертовний образ:

* Так погляд… такого погляду

* Уж ніколи я не зустрічав. А голос

* У їй був тихий і слабкий - як у хворої.

* Чоловік у неї був негідник суворий,

* Довідався я пізно… Бідна Инеза!..

Дон Гуан задовольняв свої бажання, не замислюючись про мораль, суспільну думку, але завжди поважав волю. Умовності для Дон Гуана - ніщо, а прагнення людини на щастя - головна умова життя. Дон Гуан завжди прямо йде до мети, відмовляючись від шахрайських хитрувань, зберігаючи вірність собі, достоїнство щирого іспанського гранда. Вернувшись у Мадрид, Дон Гуан не кидається на пошуки нових насолод, він вертається до Лаури, останній коханці. Зустрівшись із суперником, він не кидається безоглядно в бій, а надає Дон Карлосу мирний шлях до відступу. Убивши суперника, Дон Гуан не випробовує ні найменших каяттів совісті. Лаура щиро любить Дон Гуана, причому такою ж любов’ю. Вона так само природна у своїх поривах і мінливості. Обоє вони «імпровізатори любовної пісні», натхненно любляч і здатні зробити незабутнім щомиті свого життя й життя тих, до кого звернене їхнє серце. Спорідненість їхніх душ підкреслює Лаура, вимовляючи суперечливу, але щиру характеристику-звертання до Дон Гуану: «Мій вірний друг, мій вітряний коханець».

Небезпека підстерігає Дон Гуана, коли він вступає в конфлікт із самим миропорядком, його що породили. Саме живого людського почуття не може простити йому мертвий і бездушний мир. Почавши звабу Дони Ганни як «імпровізатор любовної пісні», що контролює кожний щиросердечний рух, кожне зміна в ситуації («Іде до розв’язки справа!»), Дон Гуан поступово забуває про всі хитрування. Він щиро співчуває улюбленої, що потрапила в мережі богатого ідальго («,.,мати моя веліла дати мені руку Дон Альвару, ми були бідні, Дон Альвар багатий»). Фактично купив любов чарівної жінки, Командор викликає іронічне й гнівне відношення Дон Гуана:

* Щасливець! Він скарбу порожні

* Приніс до ніг богині, от за що

* Вкусил він райське блаженство!

Герой прагне до граничної чесності відносин і, хоч ризикує одержати відмову, добровільно зізнається у всіх гріхах свого життя, у тому числі й в убивстві Командора. Дон Гуан хоче повного взаєморозуміння, розраховуючи не на прощення, а на співчуття. І як щиро він полюбив Дону Ганну з усіма її слабостями, так тремтливо чекає суду над своїм почуттям:

* …Так, розпусти

* Я довго був покірний учень,

* Але з тої пори, як вас побачив я,

* Мені здається, я весь переродився.

* Вас полюбя, люблю я чеснота

* И в перший раз смиренно перед нею

* Тремтячі коліна схиляю.

Герої досягли абсолютної довіри друг до друга, у їхніх відносинах головне не самоствердження, а самовідданість, прагнення присвятити себе іншому. Дон Гуан кинув прямий виклик миру святенництва й лицемірства, бажаючи відгородити свою кохану від помилкової моральності. Він робить фатальне речення:

* Я, командор, прошу тебе прийти

* До твоєї вдови, де завтра буду я,

* И стати на сторожі у дверях. Що? Будеш?

Він зухвалий, але чесний і сміливий, захищаючи право жінки на щирість почуттів, волю вибору. І мир, що живе за мертвими законами, стратить Дон Гуана в ім’я подружнього боргу, вірності, моралі. Герої гинуть на порозі щастя, коли в Дон Гуане пробудилася людина. Але все-таки, незважаючи на безумовне споріднення характерів, між ними існує глибоке розходження. Дон Гуан, безумовно, духовно богаче героїні, він співпереживає всьому що відбувається, і вантаж пережитого постійно супроводжує його. Так само, як і Дон Гуан, вона повністю самовиражається в кожній миті, але психологічно осмислювати пережите не в змозі.

Дон Гуан - складна, суперечлива особистість, У ньому з’єднані чуйність, невигубне життєлюбство й абсолютна безстрашність перед особою смерті. Він сам характеризує своє життя як «миттєву». Але щомиті для нього - все життя, усе щастя. Він поет у всім, у тому числі й у своїй пристрасті. Для нього любов - це музична стихія, що тріумфує, переможна пісня. Дон Гуан шукає всієї повноти перемоги, повноти торжества, але скоряє він не тільки тіла, але й серця, тому психологічний вигляд коханих залишається в нього в пам’яті. Для нього важливо знайти межу людських можливостей і тим самим визначити ціну людини. Дон Гуан безупинно веде любовну гру на грані життя й смерті, гру, у якій загинули багато хто, та й сам він не раз ставив на карту власне життя. Він гранично чесний у цій грі, як гранично щирий з усіма своїми жінками. Він щохвилини іншої - і щохвилини вірний собі.

И все-таки Дон Гуан відповідальний за свою долю й долю людей, що стали мимовільними жертвами його життєлюбства й егоїзму. Адже він сам робить вибір свого шляху, що напевно перетнеться зі шляхом інших людей, принесе їм страждання й, можливо, загибель. Але, насолоджуючись лише миттю, живучи на межі людських можливостей, у постійній боротьбі, Дон Гуан анітрошки не піклується про інших, як тільки не дорожить і своїм життям. Він усвідомить, що у своїй гонці за насолодами заподіяв біль многим, але отказатся від нескінченного досвіду самоствердження рівносильно для нього відмові від життя:

* На совісті втомленої багато зла,

* Бути може, тяжіє.

Дон Гуан не нав’язує суперникові боротьбу, надаючи тому вибір, але, зустрічаючи відсіч, безжалоетно вбиває ворога, байдуже констатуючи: «Він сам того хотів». Розуміючи, що вибір в іншого лише формальний - умерти із честю або піти з безчестям, герой не представляє іншого способу дозволу життєвої колізії: усе, що перешкоджає здійсненню його бажань, повинне бути усунуте за всяку ціну. І він завжди перемагає, адже Дон Гуан - породження й гордість своєї епохи

Збережи - » Міркування над трагедією А. С. Пушкіна «Кам’яний гість» - Твір по добутку А. С. Пушкіна “Кавказький бранець” . З'явився готовий твір.