Творчість відомого українського поета В. Самійленка програма Інституту педагогіки пропонує вивчати у восьмому класі, а програма Інституту літератури — у десятому класі. Матеріалу для ознайомлення з творчою спадщиною митця дуже мало, тому рекомендуємо під година підготовки скористатись запропонованими порадами та фактичним матеріалом. За якою ж програмою працювати - виносимо на ваш розсуд.

Сучасник І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, Володимир Самійленко увійшов в історію української літератури як енциклопедично обдарована людина - талановитий лірик, сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач кращих зразків світової літератури. У статті «Михайло П. Старицький» І. Франко ставив ім’я В. Самійленка поряд з іменами Лесі Українки, А. Кримського, Б. Грінченка. Народився Володимир Самійленко З лютого 1864 долі в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині. Мати поета - колишня кріпачка Олександра Самійленко, батько - поміщик Іван Лисевич. Володимир був нешлюбною дитиною, тому мати записала його на своє дівоче прізвище. Початкову освіту майбутній співає здобув у дяка, потім - у доглядача миргородського повітового училища. З 1875 по 1884 рік він навчався в Полтавській гімназій де вкявив схильність до літератури. «Вчився я в гімназії добрі,- згадував Самійленко,- алі в третьому класі застрягши на другий рік, бо дуже зачитувався Майн Рідом та іншими російськими книжками».

У гімназійні роки В. Самійленко пробує свої сили і у перекладацькій справі: він здійснює переклад українською мовою творів визначних російських та західноєвропейських письменників. Цікавився Самійленко-гімназист і античною літературою, переклавши три пісні, «Іліади». У ті ж роки він познайомився з дивізійним лікарем, поетом і драматургом, автором чудових поезій і п’єси на сюжет пісні про Марусю Чурай («Не ходи, Грицю, на вечорниці»), збірки дитячих віршів «Коза-дереза» Володимиром Александровим. Про свої враження від зустрічей з їм В. Самійленко писав: «Віл. Александров дуже прихильно до міні відносився, і я охоче бував у нього гімназистам. Він добрі грав на гітарі й співав свої перепоклажі романсів на слова Лєрмонтова та ін.».

У старших класах гімназії Самійленко залюбки читав твори Т. Шевченка, О. Стороженка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, Ганни Барвінок, журнал «Основу». Захопившись літературним доробком своїх попередників, Самійленко й сам починає писати мовою свого народу. Проте чи не найбільнікй вплив на формування любові до рідного слова й бажання творити українською мовою справили на Самійленка середовище, простота й щирість людей праці, серед яких зростав майбутній співає, де й простежуються витоки його таланту. «З дитинства в дідовій хаті,- писав Самійленко,- між своїми кревними я живий оточений українською стихією: слухав бабусині казки, яких вона знав багато, слухав чумацькі пісні, які співав дядько Гарасим Бокітько (козак), дід якого чумакував,- і взагалі впивався чистою, чарівною українською мовою миргородського повіту».

В 1884 році В. Самійленко вступає на історико-філологічний факультет Київського університету, де відразу ж потрапляє у вир літературно-громадського життя. Незабаром він стає членом літературної громади, близько знайомиться з Лесею Українкою, М. Обачним, О. Романовою, М. Славинським. Зважаючи на ті, що гурток збирався на квартирі М. Лисеняти й М. Старицького, де часто бувала й Олена Пчілка, можна сміливо стверджувати, що Саміиленку поталанило потрапити в центр літературного життя Києва. У цей година В. Самійленко укладає збірочку поезій «Хвиля» (1886), до якої ввійшли вірші молодих поетів, а також твори Б. Грінченка та В. Александрова, алі цензура не допустила її до друку. Саме на студентські роки припадає найбільш активна літературна діяльність В. Самійленка. Співає співробітничає у львівських періодичних виданнях «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Дзеркало», у газеті «Буковина», альманасі «Ватра». Він листується з І. Франком, а коли тієї в 1886 році перебува в Києві, знайомиться з їм особисто.

У середині 80-х років за порадою Й. Франка В. Самійленко уклав поетичну збірку й надіслав до Львова. Проте через шлюб коштів І. Франко не зміг видрукувати її своєчасно. Пізніше він посприяв М. Мочульському зібрати вірші В. Самійленка й видати їх окремою збіркою «Україні» (1906). У цей година В. Самійленко вже заявивши про собі як про талановитого лірика, тонкого гумориста й дошкульного сатирика, у центрі уваги якого були Україна і її багатостраждальний народ. Він сміливо виступає поборником громадського напряму в літературі, покликаній оспівувати людину з її болями й стражданнями, скупими радощами й крилатими надіями:

• Годі тобі малювати Дніпро, нарікати на частку,
• Та про ті очі співати, що ти не бачив ніде:
• Краще людину змалюй, зазирни в її душу душею,
• Радість і смуток її в слові своїм покажи
• («Поетові»)

Після закінчення університету без диплома (за несвоєчасно складені іспити) В. Самійленко працював на Київському телеграфі, аз 18 93 долі живе в Чернігові, де частка звела його з Л. Глібовим, В. Грінченком, М. Коцюбинським. У пошуках заробітку співає переїздить з місця на місце: спочатку з Чернігова до Катеринодара, потім - знову до Чернігова, де вкотре залишається без роботи й засобів до існування. В останній рік життя, прикутий до ліжка невиліковною недугою, митець розповідав своєму біографу О. Тулубу: «Я мріяв про одне - працювати в нашому письменстві. Алі при наших буденних умовах та ще й з сім’єю, у боротьбі за шматок хліба цього не можна було ніколи виконати. І від головна причина моїх злиднів, вічного незадоволення обставинами життя, непристосованості моєї до життя, непрактичності».

Під година революції 1905 долі В. Самійленко переїздить до Києва, де працює редактором газети «Громадська думка», співробітничає в гумористичному журналі «Шершень». В 1909 році була побачена його збірка «Україні», що стало значним явищем у культурному житті України. До неї ввійшли такі гостросатиричні вірші, як «Катам», «Вже годі плакати…», «Сон» («Я бачив сон, немов зібрались мі гуртом…»), «Собаки», «Російська серенада» та ін.

Тяжка матеріальна скрута змусила поета переїхати в Добрянку на Чернігівщині, де його й застану революція 1927′ долі. Він знову повертається в розбурханий революційними подіями Київ, працює спочатку в Секретаріаті освіти, а згодом - у Міністерстві фінансів. В 1918 році в Смілі третім виданням вишила збірка «Україні», до якої додатково увійшли й вірші, написані в період 1907-1917 років. Це була остання поетична книжка В. Самійленка. Вірші цієї збірки свідчать про розгубленість поета з приводу політичних подій в Україні, його збентеженість («Україна важко плачі й ридає», «Над болотом Петрограда», «Слова й думки»). Митець болісно сприймає зміну політичних режимів в Україні, у віршах цього години проглядає його глибоке й неприховане розчарування в діяльності більшості політичних партій.

В. Самійленко не побачив жодної партії, яка б гарантувала народові справжню волю, хоч саме в ім’я свободи була розв’язана кривава й невиправдано жорстока громадянська війна, яка принесла не жадану волю, а численні жертви, братовбивство.

Пригнічений і розгублений подіями в житті країни, до краю вражений трагічною дійсністю, розчарований усвідомленням того, що тієї вимріяної України, якій він присвятив свій талант, немає, що політики роздирають її, криваво розчленовують на політичні й воєнні союзи,- співає виливає ці болісні настрої в цілому ряді гостросатиричннх віршів («Сміливий чоловік», «Патріота Іван», «На печі», «Діяч» та ін.).

З качану 1919 долі В. Самійленко евакуюється до Вінниці, потім - до Кам’янця-Подільського. Починаються роки прикрих поневірянь, розчарувань і болючих роздумів про сенс свого життя. У Ї920 році співає разом з багатодітною сім’єю переїздить до Тарнова (тепер - Польща). Відірваний від рідного краю, він терпить неймовірні злидні. Друзі як могли допомагали сім’ї митця. В 1921 році літературна громадськість України відзначила 30-річчя творчої діяльності В. Самійленка.

Тяжким і безрадісним було життя поета далеко від України. Сумні роздуми, болючі суперечності мучили його вразливу душу, його невблаганно тягло додому, на роздолля

Pages: 1 2