‘янівській и тюрмі разом з Винниченком чекали вироку й інші члени РУП, яких звинувачували в «українській змові», осередком якої нібито була редакція «Громадської думки». Там, на Лук’янівці, щоб не гаяти час, Винниченко взявся вивчати англійську мову. На початку травня 1907 року приятелі Єфремова допомогли йому вийти з в’язниці, взявши на поруки. Невдовзі Винниченко вийшов на волю — під заставу 500 карбованців. На 12 жовтня того ж 1907 року йому було призначено суд. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. Завершувався цілий період у політичній і літературній біографії Володимира Винниченка. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: « Дисгармонія », « Щаблі життя », « Контрасти ». Володимир Винниченко мешкає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, в 1914-1917 рр. переховується від поліції як на батьківщині, Москві, співробітничає в журналі «Украинская жизнь ». У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, де перебував і на нелегальному становищі. У 1916 р. він перебував у Москві, Петрограді. Видавав журнал і «Промінь», а одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і активно взявся до політичної боротьби. Став членом II Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ. Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив І Універсал на 2 військовому з’їзді 23 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради. 22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конс­титуцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше ніж через місяць він знову його очолив. Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограда, де ста­ла свідком повалення Тимчасового уряду і захоплення влади біль­шовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Респуб­ліка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу ». Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердян­ська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил ». У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьман­ського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найви­щого органу — Директорії, головою якої став. У1918 р. був зааре­штований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості. Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед народних мас. Спостерігаючи зростаюче не­вдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Ско­ропадського. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачав у духовній та національній єдності українських соціалістів і демок­ратів зі своїм народом. Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винничен­ко — голова нового уряду Української Народної Республіки — Ди­ректорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавча влада ті інтереси топче. Члени Директорії — патріоти, а не революціонери. Усвідомивши, що, крім страждань, народ нічого не одержав, В. Винниченко намагається вийти зі скла­ду уряду. Болісні роздуми Винниченка про роз’єднаність українців від­бились у драмі «Між двох сил» (1919). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон. В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну пра­цю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р.) — твір певною мірою підсумковий, напи­саний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політич­них процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу. За політичними поглядами Винниченко був б
лизьким до комуніс­тичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо вра­ховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України. Наприкінці 1919 року він вийшов із УСДРП і організував у Від­ні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», у якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму. На сторінках «Нової доби» Винниченко публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію, щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: державна самостійність; незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх сфеpax вживання, незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога. На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до по­вернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володи­мир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. 24 травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною Розалією Яків­ною з чеським дипломатичним паспортом та з відомим чеським со­ціал-демократом Яромиром Нечасом і особистим секретарем Олек­сандром Баданом приїздить до радянської Росії. На батьківщині відчуває себе самотнім. Він востаннє залишає Україну, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України. Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою на­ціональної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує, уважно стежити за подіями в СРСР, усе частіше замислюється над тим, щоб зосередитися на літературній діяль­ності. Тим більше, що його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Бі­лий Медвідь», «Закон», «Гріх» перекладаються німецькою мо­вою і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його роман «Чесність з со­бою», повість «Босяк». На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна І Пантера», сценарій якого ґрунтується на п’єсі В. Винниченка « Чорна Пантера і Білий Медвідь ». У радянській Україні видавництво « Рух » подає читачам зібрання його творів у двадцяти трьох томах. Було кілька видань його тритомного роману «Сонячна машина», який, до речі, вперше був надрукований в 1927 році в Харкові. З’явилася й підготовлена за кордоном збірка оповідань «Намисто». В 1920-1921 роках п’єси Винниченка ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві, Петербурзі, театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі» здійснив постановку п’єс «Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», за участю режисера-постановника Гната Юри у тому ж театрі в 1919 році відбулась прем’єра п’єси «Гріх». Творчість Володимира Винниченка майже до середини 30-х років вивчалася в школі. Але у вересні 1933 р. В. Винниченко написав від­критого листа до Політбюро КП(б)У, в якому звинуватив Сталіна та Постишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. З того часу творчість В. Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала дослі­джуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім’я письмен­ника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трак­тувалось не інакше як під тавром «буржуазного націоналіста». З 1934 року разом із дружиною Розалією без необхідних ма­теріальних достатків Винниченко проживав останні важкі роки у французькому містечку Мужен, біля Канн. Займався літератур­ною творчістю і живописом. Понад 20-ти його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка HAH України. Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції, під час якої письменник рішуче відмовився від будь-яких форм спів­праці з фашистами, перебував під постійною загрозою арешту та депортації. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Роки війни підірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. Пись­менник помер на чужині 6 березня 1951 року.

Pages: 1 2