Творчість Твардовського цілком і повністю належить радянській епосі. Його доля - відбиття того суперечливого часу. Поет сполучив у собі віру в ідеали соціалізму із трагедією своєї сім’ї, віру в людину, у волю її духу. У вірші «Брати» (1933), написаному анапестом, Твардовський натяками висловлює свій біль (сім’я була розкуркулена і вислана в північні краї на лісоповал):

Років сімнадцять тому назад
Ми один одного любили й знали.
Що ж ти, брат? Де ж ти, брат?
На якому Біломорськом каналі?

У вірші для більшої зображальності і посилення сприйняття Твардовський прибігає до епітетів: «самотній коник», «гаряче сіно шуміло». Брати, засипаючи, відчувають томління й мало-мало страх, що вони вдвох у сараї:

Але в сараї своєму по ночах
Ми вдвох засипали несміливо.
Самотній коник сверчав,
І гаряче сіно шуміло.

Щоб показати гордість братів, що вони на рівні сидять поруч із батьком, Твардовський пише:

І сиділи ми, випнувши грудей, -
Я з однієї сторони,
Брат з іншого боку,
Як великі, одружені люди.
Читаєш рядки вірша:
Нас батько, за звичку люблячи,
Називав не дітьми, а синами.
Він саджав нас поруч себе
І про життя розмовляв з нами.

- Ну, сини? Що, сини? - і щемить серце, і лоскоче від дитячої любові до батька і любові й поваги батька до дітей. А в цих рядках вірша:
-
Ми, бувало, кошика грибів,
Від дощу, що побіліли, носили.
Їли жолуді з наших дубів –
У дитинстві смачні жолуді були! - я чую щиросердечний біль автора, що не бути йому щасливим зараз удвох із братом, як вони були щасливі в дитинстві. Вірш Твардовського «Брати» передає атмосферу щасливого дитинства того часу, але між рядків ми чуємо біль душі, гіркоту від того, що щастя не повернути. Вірш мені сподобався. Він легко читається і запам’ятовується, він дуже виразний. Мені здається, що вірш не закінчений, Твардовський так і не розкриває долю свого брата. У вірші постійно звучить питання, на яке не може дати відповідь і сам автор.