Дмитро Тихомиров через багато років знову в місті, де дитиною провів два військових року. Раніше оп часто бував тут, «а потім… всі дела, всі дела». Нарешті він приїхав до мами, у якої (так вуж трапилося) не був більше десяти літ

Таксі їде по міських вулицях, а перед Дмитром розгортаються картини минулого. От мама разом з Миколою Євдокимовичем тягне важенну скриню - у ньому все майно Тихомирових. Микола Євдокимович, слабка, квола людина, ніжної віддано люблячу маму (це розуміє навіть одинадцятирічний Дмитрик) швидко утомлюється, але намагається не показати цього. А хлопчик згадує випадково почуті їм розмови батьків про Підкидька (так у сім’ї називали маминого однокурсника, безнадійно закоханого в неї), про ревнощі тата, про твердість мами, що продовжувала піклуватися про свого друга й уверявшей тата, що йому не про що турбуватися

Вона завжди говорила правду, «рубала», як затверджував тато. Але, прощаючись із ним, коли він ішов на збірний пункт перед відправленням на фронт, була незвичайно м’якої, поступливої, а тато вперше порадів, що Підкидьок буде поруч із мамою й Дмитриком, стане допомагати їм

Розділ 2

Гойдаючись на парах у теплушці, хлопчик згадував довоєнні турботи, хвилювання, і вони здавалися тепер такими далекими, майже нереальними. А тепер найбільше хвилював питання: «Що з Москвою?» Підкидьок на кожній станції вибігав до газетного кіоску, і мама дуже боялася, що він відстане від поїзда. «Втратити, залишити, відстати» - війна з усіх боків оточувала людей цією небезпекою. І от два тижні шляху за. Щільно «утрамбовані» людьми машини їдуть у місто, де евакуйованим має бути жити, установити па новому місці заводське встаткування й випускати продукцію, необхідну фронту. Дмитрик вирішив, що тут треба забути про свій вік. Але мама не хотіла, щоб він забував. У холодному бараку, де їм стояло жити, вона перетворила скриню в стіл і сказала Дмитрикові:

• - Тут ти будеш робити уроки

Так для Дмитрика почалося шкільне життя, а мама майже цілодобово проводила на заводі, де її «призначили інженером - керівником по комплектації й відновленню встаткування». Вона не вважала свою роботу каторжної, не погоджувалася з тим, що «у тилу як на фронті», і твердо сказала синові, що, на відміну від батька, вони прибутку в зону безпеки, «що в тилу як у тилу»: люди сплять у постелях, їх не бомблять. Мама віддавала Дмитрикові своє додаткове харчування, як могла піклувалася онем.

Л незабаром у хлопчика з’явився друг Олег на прізвисько Багатодітний Брат. У нього були дві молодші сестри, про які він по -дорослому піклувався, тому що його батько, однорукий інвалід, і мати, старша медсестра, майже не бували будинку. Батько, журналіст, працював у заводській багатотиражці, мати - у військовому госпіталі. Дмитро дуже квапився до мами. Вона чекала його. Це він знав. А його нетерпіння було таким напруженим, що він несвідомо як би відтягав зустріч і все згадував, згадував, намагаючись хоч на час повернути своє минуле

Глави 4 - 5

У перший же ранок після приїзду Дмитрик з мамою забігли на пошту. Батько повинен був писати «до запитання». Так вони вмовилися. Але листів не було. Мама попросила, щоб «кореспонденцію», що буде приходити на її ім’я, видавали Дмитрикові, а синові сказала, що тепер вони будуть жити «від листа до листа». І знову згадувала, як часто засмучувала тата: «Сильніше, ніж я люблю його… любити, мені здається, неможливо. Він не довідався цього… З добром треба поспішати, а то воно може залишитися без адресата». Дмитрик був згодний з нею. А листів не було. Але через двадцять днів, коли Дмитрик зайшов на пошту, де його вже знали, дівчина у віконці сказала: «Сьогодні вам є».

Хлопчик схопив конверт, розірвав його, вийняв листок, на якому було щось надруковане, тільки ім’я, по батькові й прізвищі батька були написані від руки. Дмитрик прочитав кілька разів, поки не зрозумів, що його батько пропав без вести

На вулиці чекав Олег. Він теж прочитав… і став пояснювати другові, що слово «пропав» має кілька значень; «загинув» отут не підходить, просто Димин батько зник, і про нього нічого не знаються

Радел III

Дмитрикові хотілося вірити, але він не знаходив собі місця. Він згадував тата, його ніжні пальці, що перебирали цілющі трави (батько був біологом), його любов до природи, тихий інтелігентний голос, ніжність, сором’язливість, любов кблизким.

«Ти не прощайся з батьком»,- угадав його думки Олег. Він взяв у Дмитрика конверт і поклав його у свій портфель, щоб мама не знайшла, а Дмитрик попросив дівчину з пошти мовчати описьме.

Глави 6 - 7

Мама приходила з роботи пізно ввечері. А те й уночі, а те й над ранок… Піднімала простирадло, що відокремлювало їх із Дмитриком «кімнату» від коридору. Іншою «стіною» був старий, облисілий килим. Дістаючи із сумки їду, розповідала синові про свою роботу, пояснювала, як важливо дотримувати техніки безпеки. І щораз згадувала батька. Листів не було. Іноді з іншого кінця барака заходив Микола Євдокимович, і тоді вони із Дмитриком у два голоси пояснювали, що лист міг загубитися (Підкидьок про Дичиной таємницю теж не знав). На будівництві Микола Євдокимович дуже намагалося полегшити мамину долю, пропонував їй свій пайок, від якого вона відмовлялася, говорячи, що не хоче товстіти й старіти й що чоловікам потрібно набагато більше калорій

Миколи Євдокимовича мамі «підкинули», коли він був уже взрелом віці. Йому через хворобу батьків довелося залишити інститут. Уже тридцатипятилетним він надійшов знову на четвертий курс. Там зустрів Димину маму й залишився холостяком назавжди, тому що нікого іншого так і не зміг полюбити. Мама вважала Підкидька лицарем. Він їм і був. Найбільше на світі любив Москву, прекрасно знав неї. Мріяв бути похованим біля батьків на Ваганьковском цвинтар. Говорив, що цей єдиний його заповіт. «Пушкіна …цитировалчпостоянно, уважаючи, що поет сказав усе про усім на світі». Свого «білого квитка» (на фронт його не взяли головним чином через зір) Підкидьок соромився. Він зрідка заходив до Тихомировим після свого незмінного питання: «Не заперечуєте?» Але один раз ранком увірвався до них без усякого попередження й викликнув: «Їх розгромили під Москвою». Увечері в бараку було свято

Глави 8-11

• А ранком Підкидьок чекав Дмитрика біля барака
• — Он… убитий?
• — Немає… Я думаю, немає.
• - Що було в листі?
• — Звідки ви…?
• Микола Євдокимович уперше в житті перебив хлопчика:
• - Що З батьком?
• - Пропав без вести

Підкидьок пообіцяв Дмитрикові, що його мама нічого не довідається, і побіг на роботу. А хлопчик подумав, що мама може надіслати запит, і їй повідомлять. Ця думка злякала його. Що робити? Допоміг Олег. На машинці батька він надрукував лист, у якому від імені командира частини Катерині Андріївні Тихомировій повідомляли, що чоловік її, легко поранений, потрапив до партизанів у такі місця, звідки писати неможливо, і що, як тільки звільнять Україну, відразу прийде лист… Повідомлення поклали в конверт, що зберігався в Олега. Отут прийшов хазяїн будинку й розповів хлопчикам, що мама Дмитрика й Микола Євдокимович придумали, як подавати встаткування на робочі місця за допомогою пересувних дерев’яних кранів. Дерево замість металу! Це стало подією

• По дорозі додому Дмитрик думав, як покаже мамі складене ними лист, як мама зрадіє… Як звичайно, зайшов на пошту. Побачивши його, знайома дівчина закричала: «Трикутний лист! Трикутне… Виходить, від нього самого!»

Pages: 1 2

Збережи - » Виклад спогадів Дмитра Тихомирова. Повість «У тилу як у тилу» . З'явився готовий твір.