Області Андрія. Набіги Половців. Повернення Мстислава в Київ. Кончина цього Князя. Війна Андрєєва з Новимгородом. Мир. Набіг Половців. Кончина Гліба. Смерть віроломного Володимира. Київ відданий Смоленському Князеві. Сайгат, або трофеї Половецькі. Син Андрєєв у Новегороде. Війна з Болгарами. Сварка Андрія з Ростиславичами. Події в Галичу. Властивість Мстислава Хороброго. Облога Вишегорода. Підступництво Чернігівського Князя. Убивство Андрія. Заколот у землі Суздальської. Ненависть до Андрія. Властивості його. Перша єресь. Лиходій Єписькоп. Населення В’ятки.

Андрій панував тоді в чотирьох нинішніх Губерніях: Ярославської, Костромський, Владимирської й Моськовської; почасти, у Новоміський, Тверськой, Нижегородськ, Тульської й Калузької; розташовував областию Киевською; велів Князями Рязанськими, Муромськими, Смоленськими, Кривськими, навіть Волинськими; але Чернігівські й Галицкий залишалися незалежний: Новгород також.

Мстислав Андрійович, затвердивши дядька на престолі Київському, поспішав поздоровити батька із цим важливим завоюванням. Залишений союзниками, Гліб із занепокоєнням почув про безліч Половців, що вступили в область Дніпровську. Виявляючи миролюбство, Посли їх говорили: "Ми не хочемо страшити вас; не хочемо й вас страшитися. Присягнемо ж один одному в любові й згоді!" Але коли Гліб обсипав дарунками Половців на лівій стороні Дніпра, щоб ськоріше усунути небезпеку від дванадцятирічного сина свого, Володимира, що княжило в Переяславле, у те самий час інші юрби цих варварів, що були в Корсуня, палили й грабували церковні села, приписані до Десятинного храму Богоматері. Гліб, не маючи готового війська, хотів з малим числом гнатися за розбійниками, які вже бігли до степів своїм; але Берендеї не пустили його. "Государ Київський (ськазали вони) не виходить у поле без сильної раті й без союзників. У тебе є менший брат і ми, вірні слуги". Князь Михайло Георгійович, взявши 100 Переяславцев і 1500 Берендеїв, наздогнав Половців; умертвив їхньому стражу й почав битву. Берендеї й отут зробили ретельність: схопили за вузду коня Михаилова й говорили сему гідному братові Андрєєву, що вони йдуть уперед, залишаючи його за собою як тверду опору. "Вороги (за словами Літописця) превосходствовали числом, а наші мужністю: на всяке копие Російське було десять Половецьких". Знаменоносец Михаилов упав у рядах, і вороги зірвали його корогва з ратища. Воєвода Кяжеський, наткнувши на оное шолом свій, кинувся вперед і вбив знаменоносца ворожого. Михайла ранили двома списами в стегно, а третім у руку: Князь не думав про свої рани, переміг і привів у Київ 1500 полонених, звільнивши велике число Російських невільників.

Ще Гліб не міг княжити спокійно. Вигнаний з Києва Мстислав Изяславич, гордий, войовничий подібно батькові, уважав своє вигнання хвилинним безвременьем і думав так само попоратися із синами Довгорукого, як Изяслав II управлявся з їх отцем. Будучи союзником Ярослава Галицкого, він вступив з його полками в область Дорогобужськую, щоб покарати її Князя, Володимира Андрійовича, йому що изменили. Владимир лежав на смертному одрі: міста палали, жителів тисячами відводили в полон; у числі їх попався в руки ворогові й знаменитому пестунові Князівський, Боярин Пук. Дарма ждав обіцяного вспоможения від Гліба, нещасний Володимир умер, і розорена область його дісталася Володимирові Мстиславичу, настільки відомому віроломством. Цей невартий онук Мономахов, ознаменований соромом і презирством, знедолений Князями й народом, довго мандрував із землі в землю, був у Галичу, в Угорщині, у Рязані, у степах Половецьких; нарешті вдався до великодушності свого гонителя, Мстислава; вимолив прощення й з його згоди в’їхав у Дорогобуж, давши обітницю вдовствующей Княгині й тамтешнім Боярам не стосуватися їхнього маєтку. На інший же день він переступив клятву, відняв у них усе, що міг, і вигнав сумну невістку, що, взявши тіло чоловіка, повезла оное в Київ. Туди йшов і Мстислав, посилений дружинами Князів Городненських, Туровською й Володимира Мстиславича; а недбайливий Гліб, в один час сведав про кончину Володимира Андрійовича й наближенні Мстислава, відправив Ігумена Полікарпа зустріти труну першого й поспішав виїхати в Переяславль, тому що сумнівався у вірності Киян. Але Давид бодрствовал у Вишегороде. До нього привезли тіло Дорогобужського Князя, залишене Боярами, які не сміли з’явитися в Київ, де вони недавно злодействовали разом із Суздальцами. Ігумен Лаври, Полікарп, вимагав воїнів у Давида, щоб вести за труною коней Князівських і тримати прапор над оним. "Мертвим немає потреби ні в честі, ні в прапорах, - ответствовал Князь: - ворог іде; моя дружина готується до битви: даю тобі тільки Ігуменів і Священиків". Знаючи, що Мстислав уже близько й що народ хвилюється в Києві, Давид не пустив туди сумної дружини Владимирової, для її безпеки; сам випалив околиці свого міста й чекав ворога.

Мстислав без опору ввійшов у Київ. Громадяни столиці й Берендеї зустріли його як друга: перші иськренно, другі лицемірно, доброхотствуя Глібові. Не втрачаючи часу, Мстислав приступився до Вишегороду; став перед Златими вратами, у садах; бився з ранку до вечора, не жалуючи крові; хотів неодмінно взяти міцність. Але союзники змінили йому. Воєвода Галицкий оголосив мниме веління свого Князя щадити людей і не стояти довго під Вишегородом. Інші також охолонули в ретельності; а Берендеї й Торки почали коварствовать явно. Бачачи щодня зменшення війська, силу ворога й чуючи, що Гліб іде з Половцями до Києва, Мстислав зняв облогу; вийшов у Волинию з горестию, однак ж не без надії бути надалі счастливее. Він дійсно не сповільнив знову ополчитися, довідавшись, що його племінник, Василько Ярополкович, розбитий Половцями, що тісниться в Михайлове (біля Києва) і примушений шукати миру, виїхав у Чернігів до Святослава Всеволодовичу (дідові своєму по матері); що Гліб і Давид із братами зруйнували містечко Михайлов, винищуючи всі пам’ятники Мстиславова князювання в країнах Дніпровських. Але раптова хвороба обеззброїла цього Князя. Передчуваючи близьку смерть, він доручив синів братові Ярославові, взяв з його клятву не стосуватися їхніх Доль і преставився у Володимирі з ім’ям володаря розумного, бадьорого. Літописці Польські, згідно з нашими, називають Мстиславову дружину дочкою Болеслава Кривоустого.

Росія північна в той же час була феатром важливої події. Могутній Андрій, ськоривши древню південну столицю Держави, думав упокорити Новогородцев і тривожив їхніх чиновників, які їздили збирати податі за Онегою. Перші непрятельськие дії ще більше возгордили цих гордовитих друзів вільності: вони з малим числом розбили на Белеозере сильний загін Суздальський і взяли данина з Андріївської області. Тоді Великий Князь зважився одним ударом убити їхню гординю. Князі Смоленський, Рязанський, Муромський, Полоцкий удруге з’єднали своїх дружин з його численними полками. Душу Андрєєва, охолоджена літами, уже не палала військовим славолюбством: він не хотів сам передувати ратию й у надії на счастие або мужність сина свого, Мстислава, знову довірив йому начальство. Вся Росія із цікавістю очікувала наслідків підприємства грізного, справедливого, на думку сучасників безсторонніх. "Правда (говорили вони), що Ярослав Великий, бажаючи виявити Новогородцам вічну подяку за їхню ретельність, даровал їм волю обирати собі Князів з його достойнейших нащадків; але цей Князь безсмертний чи передбачав всі зловживання волі? Чи передбачав, що народ, упоєний самовладдям, буде лаятися над священним саном Государів, онуків і правнуків свого незабутнього добродійника; буде давати клятву з наміром переступити оную; буде містити Князів у темницю, виганяти їх з безчестям? Зловживання знищує право, і Великий Князь Андрій був вибраний Небом для покарання віроломних". Читаючи в літописах такі міркування, можемо укласти, що сучасники бажали успіху Андрію: одні по повазі й любові до достоїнства Князів Російських, уничижаемих тоді Новогородцами; інші, може бути, від заздрості до надлишку й добробуту цього народу торговельного. Падіння Києва передвіщало загибель і Новоміської незалежності: ішло те ж військо; той же Мстислав вів оное. Але Кияни, привчені міняти Государів і жертвувати переможцеві переможеним, боролися тільки за честь Князя; а Новогородци за права власні, за устави отцев, які бувають не завжди мудрі, але завжди священні для народу.

Pages: 1 2 3 4 5