Від розуміння народної поезії як реліктового явища, яке допомагає надавати літературним товарм народного колориту, тогочасна естетична думка приходить до визначення народної словесності як відображення історичного змісту епохи, життя і душі народу.

Апологія фольклору в судженнях представників романтичної естетики приводить до проголошення тогочасного літературного процесу продовженням фольклоротворення в нових історичних умовах вже окремими митцями, але від імені народу й у народному дусі.

Народна словесність, як і давня література, що базувалася на засадах канонічності, розвинутої системи художньої умовності, тобто на високому рівні знаковості в структурі обзраності, за формою художнього узагальнення належала до одного типу художнього мислення. Посилення в новій літературі аналітичного підходу породжує складну проблему нових взаємовідносин фольклору й літератури, яка в цей час належить до реалістичного типу творчості.

Утвердження мови певного етносу нерозривно пов’язано з визнанням історичної ролі народу, його права на своє політичне життя й державну самостійність. Перехід літератури на живу народну мову в Україні був зумовлений не так потребами освіти, як потребою відтворити «фізіономію» народу, національне мислення. Саме тому в перших десятиріччях ХІХ ст. проблема мови нової української літератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нації, набуваючи цим самим політичного характеру.

Не менш важливим було питання, безпосередньо пов’язане з дальшим розвитком літератури, про подолання однобічного погляду на українську мову як на грубе просторіччя, начебто не здатне для відтворення тонких душевних переживань і глибокої думки. Склався цей погляд віликою мірою внаслідок поширення на початку ХІХ ст. в українській літературі бурлескного стилю, зокрема великої популярності «Енеїди» І. Котляревського.

В українській літературі перших десятиріч ХІХ ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала ще на периферії мистецького розвитку.

Жанрова система української поезії перших десятиліть ХІХ ст. складається як із світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі формування нової літератури.

До успадкованих належали сатиричний вірш, байка (віршова), ліричний вірш, вірш-травестія, до другої – іроїкомічна й травестійна поема, побутово-гумористична поема, історична поема, віршова «казка», романтична балада, елегійна й медитативна лірика, «думка», романс.

Розвиток нових поетичних жанрів значною мірою збагачує також художню форму, прищеплює силабо-тонічну систему віршування. В українській поезії з’являється сонет, тісно пов’язаний з філософською, любовною і пейзажною лірикою, тріолет, набувають поширення народний вірш, 14-складовий коломийковий і олександрійський вірші, елегійний дистих, гекзаметр, різностоповий і шестистоповий цезурований ямб, амфібрахій, анапест.

Помітне місце в українській поезії належить переробкам, переспівам і перекладам зі світової літератури (давньогрецькі і римські автори, обробки античних і біблійних сюжетів, французькі поети-класицисти, Шекспір, Байрон, німецькі поети Бюргер, Гете, твори слов’янських поетів, зокрема Жуковського, Пушкіна. Міцкевича), що збагачувало її тематично й художньо.

Особливо великий поштовх розвиткові української поезії дав романтизм, який із перших спроб кінця 20-х років у 30–40-х роках складається в самостійний літературний напрам, формуючи свою родову й жанрово-стильову систему та літературно-естетичну думку.

В естетичному світі нової української літератури відбуваються своєрідне накладання й синтез трьох художніх стихій: народної сміхової культури, «низового» бароко (пародіювання, преінакшування були одними з найулюбленіших форм творчості барокових письменників) і «низького» класицизму, в якому не лише дійсність, а й античну традицію переосмислювано в гумористичному плані. Це виразно сміхове бачення світу в українській літературі на початку ХІХ ст. пов’язано з поетикою бурлеску, розвиток якого в Україні розпочався з середини ХVІ ст.

Утвердження нового погляду на народ, нових принципів художнього відтворення дійсності, протиставлених теоретичним концепціям класицизму, які виражали естетичні правила й етику дворянської літератури, введення в літературу народного життя і народного героя як повноцінних об’єктів художнього зображення були пов’язані зі значними труднощами. Тому однією з початкових форм цього утердження стає сміх. Герої з народу, перш ніж стати об’єктом серйозного стилю, повинні були пройти шлях гумористичного й сентиментального буття.

Принципово ту саму форму (гумористично-бурлескну) в обстоюванні права української літератури на відображення «низького» народного життя й уведення в літературу простонародних героїв використували й І. Котляревський, і П. Гулак-Артемовський, і Г. Квітка-Основ’яненко, і Є. Гребінка. Бурлеск проникає в тогочасну українську поезію, у твори поетів-романтиків 20-30-х років, у прозу, в драматургію, у переклади й переспіви, в літературно-критичні статті, в епістолярій і стає мало чи не національним українським стилем.

До початку 30-х років бурлеск в українській поезії був однією з найпродуктивніших стильових течій.

Його ідейно-художня природа у багатьох важливих моментах відповідала завданню утвердження нового світобачення й нових естетичних засад у літературі. Йдеться про розвинуту в ньому стихію побутово-розмовної народної мови, органічний зв’язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, про критику феодальних порядків і духівництва, дух демократизуму й гуманізму, виразне прагнення до відтворення життя в його найбуденніших формах.

Розвиваючись на початку ХІХ ст. як «низький» стиль у «низьких» жанрах класицизму, бурлеск активно заперечував класицистичний аристократичний раціоналізм і руйнував його поетику зсередини. Ці твори містили також багато алюзій щодо актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

У літературному житті українського бурлеску найвищий і найпродуктивніший рівень його розвитку представляє «Енеїда» Котляревського, оскільки вона, з одного боку, повернула бурлеск до його генетичних витоків – народної сміхової культури, а з іншого – підпорядкувала його новим, просвітницьким ідейно-художнім завданням, що піднесло його суспільне звучання і функцію.

Активний розвиток бурлескно-гумористичної течії великою мірою гальмував в українській поезії дослідження кардинальних проблем суспільного життя, утвердження народного естетичного ідеалу, звужував широту реалістичного художнього узагальнення, стояв на перешкоді психологічному проникненню в глибину характерів.

Сентиментальна стильова течія в перші десятиліття ХІХ ст. в українській поезії не розвивається в самостійний літературний напрям і починаючи з 20-х років співіснує (часто переплітаючись навіть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами просвітницького реалізму, вбираючи в себе ліричні інтонації народної пісні.

Провідними мотивами цієї лірики, яка розкривала душевні переживання простої людини, життя її «серця», не зачепленого розкладницьким впливом меркантильної моралі, та малювала ідилічні картини природи як притулку самотньої душі, були нарікання на долю (причиною нещастя нерідко виступає соціальна нерівність), розлад із навколишнім середовищем, прагнення свободи, туга за молодістю, гіркі переживання сирітства, розлуки та неродзіленого кохання. Пісенна лірика стала помітним поступом у психологічному дослідженні внутрішнього світу особистості.

Внаслідок уповільненого виокремлення особистості із суспільного цілого та слабкого розвитку в Україні просвітницької ідеології сентименталізм, що у західноєвропейських і російській літературах великою мірою пов’язаний з просвітницьким класицизмом, не набув розвинених літературних форм і в художній прозі та драматургії.

На перші десятиліття ХІХ ст. припадають поява професіонального театру та початки нової української драматургії.

Генетично вона цього часу пов’язана з художніми традиціями ХVІ–ХVІІІ ст., що йдуть від діалогів і декламацій, шкільної драми й вертепу. Ці традиції заходять у ХІХ ст. і живим побутуванням вертепного театру (він був поширений і за межами України), й існуванням аматерських театрів у поміщицьких маєтках.

Особливості стилістики старого театру дістали продовження в народно-звичаєвій та обрядовій сфері нової драматургії. Центром в ній звичайно виступає любовна інтрига, що розгортається на тлі ентографічно-побутових сцен із введенням у твір численних пісень і танців, мовного комізму. Народні прикмети, вірування, ворожіння, весілля, пісні й танці зймають поважне місце.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Українська література ХІХ ст . З'явився готовий твір.