У кожної людини своє подання про війну. Для одна війна - це руйнування, холод, голод, бомбування; для інших - бою, подвиги, герої. Зовсім інший бачить війну Б. Васильєв. У його повісті «А зорі тут тихі…» немає захоплюючих батальних сцен, мужніх героїв, але, можливо, саме в цьому неї принадність

П’ять юних дівчин гинуть, але ціною своїх життів зупиняють пересування німецького десанту. Причому дівчини гинуть серед природного спокою й тиші. Буденність і протиприродність їхніх смертей - от що допомагає Б. Васильєву довести, що «у війни - не жіноча особа», тобто жінки й війна - поняття несумісні

Не можна допустити, щоб жінки гинули, адже їхнє призначення в тім, щоб жити, ростити дітей, дарувати життя, а не віднімати її. Жінка не повинна бути солдатом. Але це в тім, мирному житті, що у повісті проходить другим планом, підкреслюючи жах першого. Травень 1942 року. 171-й роз’їзд. Саме тут війна з’єднала долі п’ятьох дівчин-зенітниць: Риты Осяниной, Жені Комельковой, Соні Гурвич, Лізи Бричкиной і Галі Четвертак

Кожна з дівчин пам’ятає те, інше, мирне життя. Рита Осянина відразу ж після закінчення школи вийшла заміж за лейтенанта-прикордонника. Через рік народився син, а ще через рік почалася війна

Уже на другий день війни Рита стала вдовою. Війна знищила маленьку, дружну сім’ю, перетворивши тиху домогосподарку в безстрашного солдата. Тиха, усього боявшаяся Галя Четвертак, чиє дитинство пройшло в дитбудинку, звикла жити мріями, перемішаними з побаченим у кіно. Який же з її солдат? Ліза Бричкина до війни жила влесу.

Вона теж зовсім не знала життя. Мріяла про любов, міське життя. Жила й не розуміла, який щасливої вона була

Спокійн і цілеспрямованої було життя дівчини-студентки Соні Гурвич. Звичайне студентське життя: сесія, бібліотека, знайомий хлопчик-студент, що подарував книжечку Блоку. І в тім житті не було страху через те, що сім’я єврейська й живе в Мінську. Тепер же солдат Гурвич могла сподіватися тільки на чудо. Війна не пощадила й красуню Женю Комель-Кову.

Дивлячись на неї, піднесені дівчини говорили: «Ой, Женька, тебе в музей потрібно. Під скло на чорному оксамиті». Генеральська дочка Женя стріляла в тирі, полювала з батьком на кабанів, ганяла на мотоциклі, співала під гітару й крутила романи з лейтенантами. Вона вміла весело сміятися, радуючись тому, що просто живе. І так було, поки не прийшла війна

На очах у Жені була розстріляна вся її сім’я. Останньої впала молодша сестричка: її спеціально добивали. Дружині тоді було вісімнадцять років, їй залишалося прожити останній рік. І коли прийшла її година, «німці ранили її наосліп, крізь листя, і вона могла б затаїтися, перечекати й, може бути, піти

Але вона стріляла, поки були патрони. Стріляла лежачи, уже не намагаючись тікати, тому що разом із кров’ю йшли й сили. І німці добили неї в упор, а потім довго дивилися на неї й після смерті горда й прекрасна особа…

» Здавалося б, як все просто й буденно і як стає моторошно від цієї буденності. Такі гарні, молоді, абсолютно здорові дівчини йдуть у небуття. От у чому жах війни!

От чому не повинне бути місця на землі. Крім того, Б. Васильєв підкреслює, що за смерть цих дівчин комусь потрібно відповісти, можливо, потім, у майбутньому. Про цьому просто й дохідливо говорить старшина Басків: «Поки війна - зрозуміло. А потім, коли мир буде?

Буде зрозуміло, чому вам умирати доводилося? Чому я фрицев цих далі не пустив, чому таке рішення прийняв? Що відповісти, коли запитають: що ж це &copy A L L S o c h. r u ви, мужики, мамів наших від куль захистити не могли?

Що ж це ви зі смертю їх оженили, а самі - целенькие?» Адже хтось повинен буде відповісти на ці питання. Але хто? Можливо, всі ми. Трагізм і безглуздість що відбувається підкреслює казкова краса Легонтова скиту, розташованого поруч із озером. І тут, серед смерті й крові, «тиша могильна стояла, аж дзенькіт у вухах».

Отже, війна - явище протиприродне. Подвійно ж страшної стає війна, коли гинуть жінки, тому що саме тоді, на думку Б. Васильєва, «обривається ниточка, що веде в майбутнє». Але майбутнє, на щастя, виявляється не тільки «вічним», але й вдячним. Не випадково в епілозі що приїхав відпочити на Ле-Гонтово озеро студент написав у листі другові: «Тут, виявляється, воювали, старий

Воювали, коли ми ще не було на світі… Ми розшукали могилу - вона за річкою, у лісі… А зорі-те тут тихі, тільки сьогодні розглянув. І чисті-чисті, як сльози…

» У повісті Б. Васильєва мир тріумфує. Подвиг дівчин не забутий, пам’ять про неї буде вічним нагадуванням про те, що «у війни - не жіноча особа». «…Щоб не було забуто, що було на війні» (по повісті Б. Васильєва «А зорі тут тихі…») Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років знаменна не тільки блискучою перемогою над фашизмом, але й небаченою кількістю жертв

Офіційно визнано, що тільки наша країна в цій війні втратила двадцять мільйонів людських життів (за неофіційною версією набагато більше). Двадцять мільйонів1 Ціла країна загиблих: Смерть багатьох з них увійшла в історію, щоб бути прикладом для наступних поколінь. Про багатьох написані книги, про кого ще має бути Згадати. Темі зв’язку поколінь і вічної пам’яті тих, хто загинув, присвятив свою повість «А зорі тут тихі…

» Б. Васильєв. Повість була написана в 1969 році, майже через двадцять п’ять років після закінчення війни, і пролунала жалобним гімном всім тим, хто зробив свій подвиг не на полях боїв, а просто чесно виконуючи свій солдатський борг. Можливо, цим і пояснюється простота сюжету. Вилучена від фронту застава, де служать жінки-зенітниці. Зненацька вони довідаються про появу німецьких десантників

Старшина Ва-сков разом з п’ятьома дівчинами відправляється на затримку німців. Під час операції все дівчини гинуть, але поранений старшина все-таки бере десантників у полон. Однак саме ця простота й зробила повість Б. Васильєва одним із самих людяних добутків про війну. Зібрана з волі случаючи невелика група людей виявляється єдиним згуртованим колективом,, готовим на самовіддані вчинки в ім’я один одного. Між ними всіма багато загального: загальна мета - перемогти німців, помститися за те горі, що вони принесли кожному з них, за зруйноване й зганьблене минуле, у якому залишилися їхні мрії й бажання

Федот Васков опікує й піклується про кожнійа з дівчин: про Лізу Бричкинрй і Соні Гурвич, про Галю Четвертак і Рите Осяниной, про красуню Жені Комельковой. Борис Васильєв знаходить самі точні слова для вираження стану свого героя. Гострими, лаконічними фразами він передає почуття людей, оказавшихся на нейтральній смузі між життям і смертю. «Одне знав Васков у цьому бої: не відступати

Не віддавати німцям ні клаптика на цьому березі… І таке почуття в нього було, немов за його спиною вся Росія зійшлася, немов саме він, Федот Евграфыч Васков, був зараз її останнім синком і захисником. І не було в усьому світі більше нікого: лише він, ворог да Росія. Тільки дівчата ще слухав якимсь третім вухом: б’ють ще винтовочки чи ні. Б’ють - виходить, живі

Виходить, тримають свій фронт, свою Росію. Тримають!» І вони дійсно тримали до останнього подиху

Різної була їхня смерть: Ліза Бричкина потонула в болоті, коли квапилася привести підмогу; Галю Четвертак скосила автоматна черга; Соню Гурвич убив десантник одним ударом ножа, коли вона побігла за кисетом старшини; Женя Комелькова загинула, намагаючись повести німців від смертельно пораненої Риты Осяниной. Смерть Риты Осяниной психологічно самий складний момент повести. Б. Васильєв дуже точно передає стан молодої двадцятилітньої дівчини, що прекрасно усвідомлює, що рана її смертельна й що, крім мучень, її нічого не чекає. Але при цьому неї турбувала тільки одна думка: вона думала про маленького сина, розуміючи, що її боязка, хвороблива мати навряд чи зможе виростити онука. Сила Федота Васкова в тім, що він уміє знайти в потрібний момент самі точні слова, тому йому можна вірити

И коли він говорить: «Не тривожся, Рита, зрозумів я всі», стає ясно, що він дійсно ніколи не кине маленького Алика Осянина, а скоріше всього всиновить його й виховає чесною людиною. Опис смерті Риты Осяниной у повісті займає всього кілька рядків. Спочатку тихо пролунав постріл. «Рита вистрілила в скроню, і крові майже не було. Сині порошинки густо обмережили кульовий отвір, і Васков чомусь особливо довго дивився на них. Потім відніс Риту убік і почав рити яму в тім місці, де вона до цього лежала» .

Усе здається просто й природно, якось буденно, без пафосу й традиційних голосних фраз: «За Батьківщину! За Сталіна!» Напевно, саме тому життя й смерть дівчин виглядають так вірогідно.

Pages: 1 2

Збережи - » “У війни - не жіноча особа” (по повісті Б. Васильєва «А зорі тут тихі…») . З'явився готовий твір.