Не прямою лінією, а параболою накреслений творчий шлях Олександра Солженицина. Його ім’я з’явилося на літературному небокраї на початку 60-х, у період хрущовської “відлиги”, спалахнуло, налякавши поборників “безгласності” часів “застою”, і зникло на довгі роки, віддане огуді й забуттю. Літературний дебют Солженицина відбувся, коли йому було далеко за сорок: в 1962 році в “Новому світі” була надрукована вистраждана в таборах повість “Один день Івана Денисовича”. Почалося важке сходження. Цей добуток викликав вогонь “верноподданнической” критики. Дехто відкрито обвинувачував його в очернительстве радянської дійсності й прославлянні антигероя. І тільки завдяки авторитетній думці А. Т. Твардовского, головного редактора журналу “Новий мир”, повість була опублікована, зайняла належне їй місце в літературі того часу

“Життєвий матюкав, покладений в основу повести А. Солженицина, - писав А. Твардовский, - незвичайний у радянській літературі. Він несе відзвук тих хворобливих явищ у нашім розвитку, пов’язаних з періодом розвінчаного й відкинутого партією культу особистості, які за часом хоча й відстоять від нас не так далеко, представляються нам давньою давниною. Але минуле, яким би воно не було, ніколи не стає байдужним для сьогодення. Стан повного й безповоротного розриву з усім тим у минулому, чим воно було затьмарено, - у правдивому й мужнім збагненні до кінця його наслідків”.

Автор повести показав дійсно один день із табірного життя “зека” Івана Денисовича Шухова, причому день порівняно вдалий. Життя “зека” письменник показує не з боку, а зсередини, докладно зупиняючись на дріб’язках побуту людей за колючим дротом. У повісті точно позначений час дії - січень 1951 року

Хто ж такий Іван Денисович? До війни жив він у маленькому сільці Телпенево, працював у колгоспі, кормил сім’ю - дружину й двох дітей. Під час Великої Вітчизняної чесно воював, був поранений, вернувся з медсанбату в частину, потрапив у полон, але біг з нього, скитался по лісах, болотам, добрався до своїх і от отут-те й обвинуватили його в зраді, сказали, що виконував завдання німецької розвідки. “Яке ж завдання - ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто - завдання”.

“У самій же справі знав Шухов, що якщо не підпише - розстріляють, і хоча можна уявити собі, що він у ті мінути пережив, як усередині горював, дивувався, протестував, але після довгого років табору він міг згадати про це лише зі слабкою усмішкою: на те, щоб щораз обурюватися й дивуватися, не вистачило б ніяких сил людських…

Умирати нізащо ні про що нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов вибрав життя - хоч табірну, убогу, болісну, але життя, і отут завданням його стало не просто вижити як-небудь, за всяку ціну вижити, але винести це випробування так, щоб за себе не було совісно, щоб зберегти повагу до себе”.

Що ж стосується генетично закладених у його характері, властивих російському селянству рис - працьовитості, людського достоїнства, совісті, він не поступився ними ні при яких обставинах

Не один зі своїм лихом Іван Денисович. У нього є товариші по бригаді, так само, як і він, несправедливо засуджені, кинуті за колючий дріт. Це й капітан другого рангу Буйновский, і Сенька Кловшин, що зробив втечу з Бухенвальда, що готовив там повстання проти фашистів, і багато хто інші. Спроби цих людей домогтися відновлення справедливості, їхнього листа й прохання у вищі інстанції, особисто Сталіну залишалися без відповіді. Люди починали догадуватися, що це не трагічні помилки, а продумана система репресій. Неминуче виникало питання: хто ж винуватий у цьому?

“В іншого миготів зухвалий здогад пр “батьке вусатий”, інший гнав від себе, напевно, ці крамольні думки й не знаходив відповіді. Не в чи тім і була для Івана Денисовича і його товаришів головне лихо, що на питання про причини їхнього нещастя відповіді не було”.

Так у трагедії однієї людини, як у дзеркалі, відбилася трагедія цілого народу, присудженого до хреста сталінською тоталітарною системою. Повість Солженицина волала до свідомості живучих не віддавати забуттю замучених у таборах і затаврувати тих, хто був пособником вершителів репресій

Істинно значний зміст повести, вірність великій життєвій правді, глибока людяність у підході до зображення навіть самих важких об’єктів зажадали й відповідної форми викладу. В “Одному дні Івана Денисовича” вона яскрава й своєрідна в самій буденній звичайності й зовнішній невибагливості, вона найменше стурбована самої собою й тому виконано внутрішнього достоїнства й сили

Олександр Ісайович Солженицин пережив разом з Росією і її народом всі тяготи як військової, так і післявоєнного життя. Солженицин писав про те, що бачив сам. Солженицин описує окрема подія у своїх добутках. Він не намагається «захопити» відразу всю Росію. Але за допомогою цього одного епізоду можна зрозуміти, що відбувалося в кожному селі. Можна зрозуміти, як жила країна, як жили люди в це час

Описуючи післявоєнну Росію, Солженицин виступав як історик. Першим сказав правду. Зубожілий народ, що працював за грамоти й заради великих ідей, які висували керівники країни. Відсутність моралі, байдужість людей. Росія, описувана Солженициним, - це тоталітарна держава, у якому в людини немає майже ніяких прав, але дуже багато обов’язків

У своїх добутках Солженицин показує криза російського села, що почався відразу після сімнадцятого року. Спочатку Громадянська війна, потім колективізація, розкуркулювання селян. Селяни були позбавлені власності, вони втратили стимул у роботі. Але ж селянство пізніше, під час Великої Вітчизняної війни, прокормило всю країну. Життя селянина, його побут і вдачі - все це дуже добре можна зрозуміти за допомогою добутку, що А. И. Солженицин написав в 1956 році. «Матренин двір» - це автобіографічний добуток. Головний герой у ньому - це сам автор. Це людина, що відсидів у таборах великий строк (маленьких тоді просто не давали), що хоче повернутися в Росію. Але не в ту Росію, що була знівечена цивілізацією, а в глухе село, у первозданний мир. Де будуть пекти хліб, доїти корів і де буде прекрасна природа: «На взгорке між ложков, а потім інших взгорков, цельно-обомкнутое лісом, зі ставком і греблею. Високе поле було тим самим місцем, де не кривдно б і жити й умерти. Там я довго сидів у гайку на пні й думав, що від душі б хотів не бідувати щодня снідати й обідати, тільки б залишитися тут і ночами слухати, як галузі шарудять по даху - коли нізвідки не чутно радіо й усе у світі мовчить».

Багато з людей просто не зрозуміли його намірів: «Теж і для них рідкість була - всі адже просяться в місто, так покрупней». Але, на жаль, він разочаровивается: усього того, що він шукав, він не знайшов, у селі та ж соціальна вбогість: «На жаль, там не пекли хліба. Там не торгували нічим їстівним. Все село волокла їжа мішками з обласного міста».

Перед очами головного героя з’являється реальний побут селянства, а то, що звичайно говорили на з’їздах партії - селянство зубожіло. Воно втратило вікові господарські традиції. Він бачить будинок своєї господарки Матрени. У цьому будинку можна жити лише влітку, та й то тільки в гарну погоду. Побут у будинку ужаснейший: бігають таргани й миші

Людям у селі Торфопродукт нема чого є. Матрена запитує, що приготувати на обід, але адже реально, Що, крім «картови або супу картонного» нічого іншого із продуктів просто немає. Убогість змушує людей красти. Керівники вже запаслися дровами, а про простих людей просто забули, а людям потрібно якось існувати, і вони починають красти торф у колгоспу. Держава не цікавиться, як живуть такі люди, як Матрена. Їхнього права нічим не захищені. Матрена все життя проробила на колгосп, але їй не платять пенсію, тому що вона пішла з колгоспу раніше, ніж увели пенсії. Пішла вона через хворобу, але це нікого не цікавить

Солженицин в оповіданні «Матренин двір» показує моральне падіння людей, стиснутих соціальними негодами. Фаддей більше переживає не про смерть свого сина або Матрени, жінки, що він колись любив, а про ті дрова, які він залишив на переїзді

Pages: 1 2