Свої перші поезії В. Самийленко друкує переважно в галицьких періодичних виданнях: «Зоря», «Дзвінок», «Дзеркало», «Літературно-науковий вісник», а після цензурного ослаблення в київських газетах і журналах «Суспільна думка», «Рада», «Шершень», «Нова громада» і ін. «Він відразу виступає на літературному полі повним майстром форми й слова, з дозрілими, повністю зробленими думками й почуттями, і протягом двадцяти із зайвим років своєї діяльності зовсім не змінюється», - писав И. Франко про В. Самийленко в 1907 році. Вірші поета другої половини XIX сторіччя групуються у своєрідні ідейно-тематичні цикли: «Елегії», «Ямби», «Думи буття», «Україні» і ін. У багатьох з них домінує мінорний настрій з меланхолійним відтінком. Художника пригнічує безрадісне життя людини, що поривається до нового, щасливого буттю:

• Начебто хотілося все нагору летіти,
• Де зірки червоні, де сяйво повне,
• Де нещастя ні, бідність де стогне,
• Де нічого в серце не болить і не щемить
• («Ридання душі»)

Однієї з характерних рис творчої манери В. Самийленко є засіб контрасту, своєрідна драматизація думки поета. Особливо це властивийо поемі «Герострата». Уже в цьому добутку В. Самийленко заявив про себе як про предтече філософських поем И. Франко й драм Лесі Українки. Окрему сторінку творчості В. Самийленко представляють вірші, присвячені Т. Шевченко, Л. Глібову, Лесі Українці: «На річницю смерті Шевченко», «Українська мова (Пам’яті Т. Шевченко)», «Пам’яті Л. И. Глібова», «На смерть Лесі Українки» і ін. Вірш «Українська мова (Пам’яті Т. Шевченко)» написано в 1885 році. Рідній мові поет присвятила чарівні поезії, він все життя піклувався, щоб рідним словом можна було висловити самі таємні мрії, найвищі досягнення людського генія. Вся творчість В. Самийленко - яскравий доказ неперевершених можливостей української мови. Ще у вірші «Україні», звертаючись до вітчизни, він писав:

• Прийми ж мої пісні, як дарунок малий
• Великої й вірної любові!
• Що зможе дати мій талант слабкий
• У скарбницю дорогої твоєї мови,
• Він, імовірно, дасть…

Вірші, присвячені Т. Шевченко, з’явилися як наслідок глибоких роздумів поета над проблемами культури української мови. По думці В. Самийленко, Т. Шевченко в слові «тільки тих карав, хто на людей кує кайдани» («Вінок Шевченко в день 26 лютого»). У віршах цього ідейно-тематичного циклу поет стає на захист української мови, його багатства й краси. Вся творча спадщина В. Самийленко віддана народу, справі підйому його духовної культури. Низько відмінюючись у повазі перед безсмертним Кобзарем, В. Самийленко доклав всіх зусіль, щоб українська мова звучала в повний голос свого мужнього, багатостраждального, але нескореного народу:

• И на злість ворогам засяяла він,
• Як алмаз дорогою, як та зірка ясна
• И буде сіяти століття, поки сонце коштує,
• И лихим ворогам буде ока зліпитися
• Нехай коштовним добром він буде в нас
• Щоб і сам здивувався в могилі Тарас,
• Щоб, глянувши сам на створення своє,
• Він набожно сказав: «Звідки нам сіяє?!»
• («Українська мова (Пам’яті Т. Шевченко)»)

Полум’яне слово у захист знедоленого народу, хвала Кобзареві, що «народу віддав свої сили», пронизують найкращі досягнення ліричного таланта В. Самийленко. Видатний білоруський поет Г. Богданович писав, що «…робота почуття й думки, що народилася пробудженою національною свідомістю, відбилася в його (Самийленко) творчості найбільше сильно й оригінально. Це один з тих мотивів, які в такому виді й з такою силою ніколи не звучали в літературах народів світових, що не знали національного гніта. І цей мотив, розробка якого з боку національностей, урізаних у праві на існування, є більшим внеском у скарбницю загальнонаціональної культури».

В. Самийленко плекав рідну мову, шліфував його, у його добутках він грав всіма фарбами. И. Франко високо оцінив творчий подвиг поета. «Мова його поэзий,- писав критик,- це один великий комплімент для майбутньої національної й літературної мови України, непорочна вказівка, куди повинен іти його розквіт. І помітьте: він уже тепер зв’язує вузлом співчуття й симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо цього сказати. Де знайшов секрет тієї мови Самийленко, не можу зміркувати, - продовжує И. Франко, - і що цей секрет не дався йому даром, що він не тільки відчував, але й глибоко обмірковував проблеми української мови, на це маємо найкращий доказ у його поезії «Українська мова», що також належить до найкращих його добутків…».