Творчість відомого українського поета В. Самийленко програма Інституту педагогіки пропонує вивчати у восьмому класі, а програма Інституту літератури - у десятому класі. Матеріалу для ознайомлення із творчою спадщиною художника дуже мало, тому рекомендуємо під час підготовки скористатися запропонованими радами й фактичним матеріалом. За якою же програмою працювати - виносимо на ваш розсуд

Сучасник И. Франко, Лесі Українки, П. Грабовського, Володимир Самийленко ввійшов в історію української літератури як енциклопедично обдарована людина - талановитий лірик, сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач кращих зразків світової літератури. У статті «Михайло П. Старицький» И. Франко ставив ім’я В. Самийленко поруч із іменами Лесі Українки, А. Кримського, Б. Грінченко. Народився Володимир Самийленко в лютому 1864 року в містечку Більші Сорочинці на Полтавщині. Мати поета - колишня крипачка Олександра Самийленко, батько - поміщик Іван Лисевич. Владимир був позашлюбною дитиною, тому мати записала його на своє дівоче прізвище. Початкове утворення майбутній поет одержав у дяка, потім - у доглядача миргородського повітового училища. З 1875 по 1884 року він учився в Полтавській гімназії де виявив схильність до літератури. «Учився я в гімназії добре, - згадував Самийленко, - але в третьому класі застряг на другий рік, тому що дуже зачитувався Майн Ридом і іншими росіянами книжками». У гимназийние року В. Самийленко пробує свої сили й у перекладацькій справі: він здійснює переклад на українську мову добутків видатних російських і західноєвропейських письменників. Цікавився Самийленко-гимназист і античною літературою, перевівши три пісні, «Илиади». У ті ж роки він познайомився з дивізіонним лікарем, поетом і драматургом, автором чудових поэзий і п’єс на сюжет пісні про Марусю Чурай («Не ходи, Григорій, на вечірницю»), збірників дитячих віршів «Коза-Дереза» Володимиром Александровим. Про свої враження від зустрічей з ним В. Самийленко писав: «Александров дуже прихильно до мене ставився, і я охоче бував у нього гімназистом. Він добре грав на гітарі й співав свої переклади романсів на слова Лермонтова й ін.». У старших класах гімназії Самийленко охоче читав добутку Т. Шевченко, Стороженко, Квітки-Основ’яненки, П. Кулиша, Ганни Барвінок, журнал «Основу». Захопившись літературною спадщиною своїх попередників, Самийленко й сам починає писати мовою свого народу. Але чи ледве не найбільший вплив на формування любові до рідного слова й бажання створювати українською мовою зробили на Самийленко середовище, простота й щирість людей роботи, серед яких ріс майбутній поет, де й простежуються джерела його таланта. «З дитинства в дідовому будинку, - писав Самийленко, - між своїми кревними я жив оточений українською стихією: слухав бабусині казки, яких вона знала багато, слухали чумацькі пісні, які співав дядько Гарасим Бокитько (козак), дід якому чумакував, і взагалі впивався чистої, чарівництвом українською мовою Миргородського повіту».

В 1884 році В. Самийленко надходить на історико-філологічний факультет Київського університету, де відразу ж попадає у вир літературно-суспільного життя. Незабаром він стає членом літературної громади, близько знайомить із Лесею Українкою, О. Романовій, М. Славинским. Зважаючи на те, що кружок збирався на квартирі Лисенко й Старицького, де часто бувала Олена Бджілка, можна сміло затверджувати, що Самийленко повезло потрапити в центр літературного життя Києва. У цей час В. Самийленко становить сборничек поэзий «Хвиля» (1886), у який увійшли вірші молодих поэтіо, а також добутку Б. Грінченко й В. Александрова, але цензура не пропустила його до друку. Саме на студентські роки доводиться найбільш активна літературна діяльність В. Самийленко. Поет співробітничає у львівських періодичних виданнях «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Дзеркало», у газеті «Буковина», альманасі «Ватра». Він листується з И. Франко, а коли той в 1886 році випадково приїжджає в Києві, знайомить із ним особисто. У середині 80-х років за порадою И. Франко В. Самийленко склав поетичний збірник і надіслав у Львів. Через брак засобів И. Франко не зміг надрукувати його вчасно. Пізніше він посприяв М. Мочульскому зібрати вірші В. Самийленко й видати їхнім окремим збірником «Україні» (1906). У цей час В. Самийленко вже заявив про себе як про талановитого лірика, тонкого гумориста й сатирика, у центрі уваги якого були Україна і її багатостраждальний народ. Він сміло виступає поборником суспільного напрямку в літературі, покликаному оспівувати людини з його болями й стражданнями, скупою радістю й крилатими надіями:

• Досить тобі малювати Дніпро, нарікати на долю,
• И о тих очах співати, що ти не бачив ніде:
• Краще людини змалюй, заглянь у його душу душею,
• Радість і смуток його в слові своєму покажи
• («Поетові»)

Після закінчення університету без диплома (за несвоєчасно здані іспити) В. Самийленко працював на Київському телеграфі, а з 1893 року живе в Чернігові, де доля звела його з Л. Глібовим, В. Грінченко, М. Коцюбинським. У пошуках заробітку поет переїжджає з місця на місце: спочатку із Чернігова в Катеринодар, потім знову в Чернігів, де в який раз залишається без роботи й засобів до існування. В останній рік життя, прикутий до постелі невиліковною недугою, художник розповідав своєму біографові: «Я мріяв про одному - працювати в нашому письменстві. Але при наших буденних умовах так ще й із сім’єю, у боротьбі за шматок хліба цього не можна було ніколи виконати. І от головна причина моєї бідності, вічного невдоволення обставинами життя, непристосованості моя до життя, непрактичність».

Під час революції 1905 року В. Самийленко переїжджає в Київ, де працює редактором газети «Суспільна думка», співробітничає в гумористичному журналі «Шершень». В 1909 році був перевиданий його збірник «Україні», що стало значним явищем у культурному житті України. У нього ввійшли такі остросатирические вірші, як «Катам», «Уже досить плакати…», «Сон» («Я бачив сон, немов зібралися ми гуртом…»), «Собаки», «Російська серенада» і ін. Важке матеріальне становище змусило поета переїхати в Добрянку на Чернігівщині, де його й застала революція 1917 року. Він знову вертається в розбуджений революційними подіями Київ, працює спочатку в Секретаріаті утворення, а згодом у Міністерстві фінансів. В 1918 році третім виданням вийшов збірник «Україні», у якій додатково ввійшли й вірші, написані в період 1907 - 1917 років. Це була остання поетична книга В. Самийленко. Вірші цього збірника свідчать про розгубленість поета із приводу політичних подій в Україні, його збентеженість («Україна важко плаче й ридає», «Над болотом Петрограда», «Слова й думки»).

Художник болісно сприймає зміну політичних режимів в Україні, у віршах цього часу проглядається його глибоке й неприховане розчарування в діяльності більшості політичних партій. В. Самийленко не побачив ні однієї партії, яка б гарантувала народу теперішню волю, хоча саме в ім’я волі була розгорнута кривава й невиправдано жорстока громадянська війна, що принесла не бажану волю, а численні жертви, братовбивство. Роздавлений і розгублений подіями в житті країни, до краю уражений трагічною дійсністю, розчарований усвідомленням того, що тієї України, про яку він мріяв і якої він присвятив свій талант, ні, що політики роздирають її, криваво розчленовують на політичні й військові сполучники, поет виливає ці болісні настрої в цілому ряді остросатирических віршів («Смілива людина», «Патріот Іван», «На печі», «Діяч» і ін.). На початку 1919 року В. Самийленко їде у Вінницю, потім у Кам’янець-Подільський. Починаються роки прикрих скитаний, розчарувань і хворобливих роздумів про зміст свого життя. В 1920 році поет разом з багатодітною сім’єю переїжджає в Тарнов (тепер - Польща). Відірваний від рідного краю, він терпить неймовірну бідність. Друзі як могли допомагали сім’ї художника. В 1921 році літературна громадськість України відзначила 30-річчя творчої діяльності В. Самийленко. Важк і безрадісної було життя поета вдалині від України. Сумні роздуми, хворобливі розбіжності мучили його вразливу душу, його невблаганно тягло додому, на роздолля рідних степів. Хотілося знову почути чарівна українська мова, оспівана їм у багатьох поемах. Крім того, матеріальний стан сім’ї погіршилося остаточно. Поет всім серцем рвався на Україну. Зрештою, в 1924 році йому було дозволено повернутися на рідну землю

Pages: 1 2