Нудьгу, і тугу за рідним домом, і страх перед невідомістю. Розкрити почуття душі в момент її найвищого страждання вдалося В. Сте-фанику в новелі «Стратився». Перед читачем постає самотній батько, який зіткнувся із найбільшою трагедією у своєму житті: смертю сина. У творі прочитується втрата сенсу людського буття із втратою сина – страждання, біль, неминучість довелося пережити чоловікові на самоті біля трупа рідної дитини. Новела «В казармі» М. Яцківа втілює ідею, що військо – це кліть вовків, яка породжує ненависть та агресію і веде до гріха – до вбивства як єдиного виходу з трагедії, як єдиної можливості боротьби з нею. Новела «Сини» В. Стефаника – своєрідне продовження болісної теми: тут передано трагізм батька, який втратив двох синів на війні. Вистояти у світі батькові допомагає внутрішня сила. Застосований автором прийом монологу розкриває суть життя Максима, яка полягає у праці на землі. Старенький чинить екзистенційний бунт, сварячись із цілим світом, зі своїм здоров’ям: «Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш» [11, 196]. Не шкодуючи своїх сил, чоловік продовжував обробляти землю. Максим розуміє, що він самотній у світі, а його рятунок – то спогади про дітей. Чоловік не має до кого заговорити, тому розмовляє із собою, картає себе за «плаксивість», кличе коханок своїх синів, аби не бути одиноким, аби увіковічнити спогад про сина, дивлячись на його милу. В його словах учувається і смуток, і розпач, і жаль, і біль. Максим, приклякнувши до землі, молився до Матері Божої і звертався до неї: «…будь мойов газдинев і ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках… Ти дала сина одного, а я двох» [11, 199]. Так каже батько, сини якого загинули за Україну. Автор силою чинить так, що читач не може лишитись байдужим, він стає співучасником подій тоді, коли трагедія в душі людини досягає апогею, коли ту душу розкрито в межовій ситуації.

Оповідання «Камінний хрест», як зазначають літературні критики, – один із найкращих творів про еміграцію та її наслідки. З майстерністю змальовано екзистенційні переживання Івана Дідуха через розрив із землею, життя на якій було для нього найвищою суттю. Він любив її, працював на ній, але через бідність змушений виїхати за кордон, це є виходом із кризи. Іван Дідух переживає внутрішній біль, не усвідомлює свого існування поза межами рідного села, передчуваючи свою непотрібність у Канаді. Апогею трагізм

Селянина сягає у словах: «Катерино, що ти собі, небого, у своїй голові гадаєш? Де ті покладу в могилу» [11, 76]. У мові персонажа передано сум, страх, відчай перед невідомим. І абсолютно правомірною є думка М. Бердяєва про те, що людина живе у страхові життя та страхові смерті. Тому-то прощання із сусідами перед від’їздом набуває характеру похоронного голосіння. Камінний «хресток» на горбі – художня деталь, яка підкреслює трагедію життя Івана, символізує мучеництво. Хрест увіковічнить пам’ять про селянина на його батьківщині. З абсурдною ситуацією стикається читач, коли перед ним розгортається опис прощального танцю, у якому Іван із дружиною прагнуть притупити горе розлуки.

Війна, крім смертей, несе із собою найбільшу трагедію – розрив із землею. У новелі Марка Черемшини «Село потерпає» відтворено передвоєнну моторошну атмосферу страху та неминучості трагедії, яку віщує крякіт ворона. Війна гнала в чужі краї, далеко від дому, де залишалося все дороге і близьке – мами в натовпі губили дітей, люди залишали худобу, яку не могли за собою вести. «Що там корова. Я виділа, як діти стару матір лишили, бо стара і на ноги хорує. Тая вам плакала, що люди вуха затикали» [8, 517], – так оповідає жінка з поезії у прозі «Сім шляфориків» Б. Лепкого. Війна у свідомості персонажів – тотальна криза, провалля, яке розлучає близьких та породжує болісне сприйняття світу, а в декого абсолютно неадекватне сприйняття, ба навіть нерозуміння чи то неусвідомлення того, що відбулось (як приклад – образ пані, що сім шляфориків лишила вдома). Війна закидає людей у межову ситуацію («Жінка з квіткою» Б. Лепкого) як у переносному, так і в прямому значенні: «За полями, на обрію, високий, синій мур… Карпати. / За ними наша земля, а на ній – Ворог. / Всім нам це одно на гадці: «Що він там робить?» [8, 518]. А перебування поза межами дому породжує ностальгію та думки про все, що вдома зосталося. Навіть такі деталі, як соняшники, копиці сіна (твір «У Шатмарі» цього ж автора) роблять споглядання та перебування на чужині легшими, але нагадують про той трагічний розрив із землею: «Здається нам, що шматок рідної землі прибіг аж тут за нами. / Гей, рідна земле, уже ти за горою єси!» [8, 518]. Всі згадані твори неначе дихають присутністю війни, вони сповнені екзистенційним страхом перед майбутнім, відчаєм, розпачем та тугою за домівкою. Про сенс землі та втрату людської сутності без неї

Йдеться у творі «Вона-земля», де В. Стефаник кидає своїх персонажів на роздоріжжя перед вибором: або бути в безпеці під час війни, яка породжує абсурд, та втратити свою автентичність, або повернутися до рідного дому, де вирує небезпека, страх за життя, але, попри те, бути собою та переживати Богом дану трагедію як данність. Філософія Семена, яка є породженням найвищого трагічного усвідомлення (кіркегоровської) істини – бути без домашнього вогнища, є цілком зрозумілою. Для нього земля, батьківщина – найбільша святість, а її втрата – горе, тому чоловік дає мудру пораду Данилові, аби той не повторив його помилки: «Старий птах най гнізда свого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужій дорозі» [11, 182]. С. Андрусів слушно зауважує: «Вони, селянин і земля, поєднані навіки, одне без другого неможливі. Земля бере силу в селянина, як жінка під час коїтусу, і щедро обдаровує його своїми плодами, як жінка дітьми – майбутнім» [1, 26–27].

Про сором втечі з рідного дому йдеться у поезії в прозі Б. Лепкого «Не виходимо з хати». А через художню паралель авторові вдається змалювати отой вершинний прояв трагізму, розпуки та душевного болю: «Як соромно втікати! / Нагадується пес, котрого з Подвіря женуть, бо хату новий господар зайняв. Пес голову понурив і Біжить. За селом на окопі сяде і буде вити. / Ой, будемо вити!» [8, 519]. У цьому творі образ рідного краю змальовується як такий, що має душу, як такий, що теж сумує і страждає, й не може змиритися з гіркою долею, не здатен здолати ворожого світу, не може розмити меж замкнутого простору. Напрошується висновок: «Найбільше страждання – це страждання від розставання та розлуки. Та ще більше страждання від докорів сумління, від гострого переживання вини, від невідворотності та непоправимості» [2, 403]. Зауважимо, що Б. Лепкому так вміло вдалося відобразити трагічне сприйняття світу своїми персонажами завдяки мотиву туги, наскрізному у текстах. Він відтворюється різними художніми засобами. Досить часто трапляються повтори, риторичні питання, знаки окликів, антитези, але найприкметнішою рисою є ритм фраз, що й передбачає поезія в прозі. На думку професора Р. Гром’яка, В. Стефанику, О. Кобилян-ській, Марку Черемшині вдалося виразити «широку гаму людських переживань війни – від підсвідомих глибин їх зародження до

Філософських рефлексій і патетичних закликів. <…> У таких творах увага художніх суб’єктів (автора, наратора, персонажів) зосереджувалася не на зовнішніх подіях (тим більше не на батальних сценах), а на переживаннях військовика, що згадує рідних, тужить за волею, страждає від брутальності командирів» [5, 160]. Тобто вся увага зосереджена на внутрішньому бутті персонажів, які в той чи інший спосіб переживають свої трагедії. Зокрема, Б. Лепкому вдалося зосередитися на одному ключовому моменті трагедії, який був вершиною трагізму для персонажа-наратора.

Pages: 1 2 3