Досліджується екзистенційна категорія трагізму в малій прозі В. Сте-фаника, Б. Лепкого, М. Яцківа. Основна увага звертається на категорію трагізму, яка виявляється на рівні тем, мотивів, художніх засобів у малій прозі модерністів. Це, своєю чергою, дає змогу збагнути, що трагізм – це й екзистен-ційна категорія, й ідейно-художня домінанта модерної літератури, яка охоплювала всі сфери людського буття. Тому найбільш характерними для світогляду українців є екзистенц-моделі європейського зразка – гайдеґґерівська та кіркегорівська.

Трагізм – одне з ключових понять для розуміння екзистенц-філософії, альфа й омега «справжньої літератури, заснованої на переживанні» [13, 160]. Трагічне як естетична категорія наявне в усіх літературних напрямах, тільки специфіка його передачі різна. І це закономірно, адже відчуття трагізму охоплює всі сфери людського буття, воно з’являється в дитинстві й супроводжує людину в юності, зрілості, старості. Мотиви трагізму спостерігаємо в Г. Сковороди, І. Котляревського, М. Костомарова, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Нечуя-Левицького, Т. Шевченка, М. Куліша, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Винниченка, В. Стефаника, М. Яцківа та багатьох інших письменників. «Центральна проблема трагедійного твору, – на думку Ю. Борева, – розширення можливостей людини, розрив тих меж, які склалися історично, але стали тісними для найбільш сміливих та активних людей, одухотворених високими ідеалами. <…> Трагедія дає концепцію життя, вона розкриває її суспільний зміст» [4, 77]. Крім того, трагічне розкриває страждання, вищі проблеми буття, сутність життя, його філософське осмислення, яке через трагедію веде до очищення. С. Кіркегор вважав, що трагізм людини лежить у відчаї, вершиною якого є розчарування у собі: «Такий відчай, це хвороба «Я», «смертельна хвороба». Хто впав у відчай, той приречений на смерть» [7, 261]. Найгірше те, на думку предтечі екзистенціалізму, що людина неспроможна втекти від себе самої. Вона – синтез душі та тіла, тимчасового та вічного. У цьому – трагізм. Його можна подолати тим, що людина визнає відчай, його негативність, гріховність. Перемогти його здатна любов, завдяки якій з’являється здатність діяти.

У письменників нової генерації «зламу віків» з наростаючою силою звучали ідеї трагізму, стаючи домінантою творчого мислення письменників-модерністів. Трагічна свідомість персонажів, виходячи із визначення «трагізм», яке подано Ю. Ковалівом у «Літературознавчій енциклопедії», – це «безвихідне становище персонажа в художньому творі. Поняття трагізм вживається також для характеристики гострих непримиренних конфліктів, що мають смертельну розв’язку» [10, т. 2, 32]. Хочемо наголосити, що екзистенційна

Філософія модерністів – явище самобутнє і неповторне, адже трагізм і самотність, відчай і відчуженість автори трактували по-своєму, виходячи із менталітету українців. Тема трагічної екзистенції людини наймасштабніше проявилась у творчості покутчанина В. Стефаника. М. Коцюбинська підмітила: «В українській класичній прозі, мабуть, нема письменника з такою напругою загальнолюдського, з таким наближенням до глибинних засад людського існування: життя і смерть, злочин і кара, духовне становлення та її знелюднення, коріння й ґрунт, відповідальність за свої вчинки і покута» [6, т. 1, 193]. Витоки такої творчої напруги спробуємо з’ясувати нижче. В. Стефаник був дуже вразливою людиною і «переживав болі інших, наче свої, чужі страждання сприймав, як свої власні» [3, 128]. Звідси той трагічний ритм життя і творчості В. Стефаника, про який писав Т. Бойко. Письменникові довелося перестраждати, пережити багато потрясінь, смертей, що й відбилося на його світогляді, а згодом – експресіоністській творчості. Він писав так, що уявне ставало дійсністю, а творча вигадка – правдою. Через різку манеру викладу авторові довелося досягнути підвалин трагедійності буття. Зокрема, у «Давній мелодії» порушено тему війни і сприйняття її дитиною. Завдяки використаній ретроспекції маємо лише один натяк на трагічне сприйняття світу. Спомини живуть із людиною до кінця її днів, визначають теперішнє і майбутнє, а якщо вони мали трагічне забарвлення в дитинстві, то такими й зостануться з людиною, допоки їй відзначено буття-тут, на землі. «Гармати, як грім, гримлять досі за мною» [11, 213], – цими словами наратор наголошує, що лихо, яке заподіяла війна, не пройшло безслідно. В. Стефаник екзистенційно розглядав проблему трагізму як невід’ємну частину людського життя в зрілі роки. Саме в той час на долю людини припадає випити найбільшу чашу болю, туги, відчаю, нерозуміння в сім’ї, самотності, розлуки з дітьми. «Виводили з села», «Стратився», «Марія» складають пласт картин вияву людської екзистенції через відтворення трагічної атмосфери. Пейзажі підсилюють емоційно-трагічне звучання цих творів. У першому письменник зосередив особливу увагу на психологічному переживанні батька, яке висловлено такою фразою: «Тато впав головою на віз і трясся, як лист» [11, 30]. Саме у мовчанні та акценті на жестах виявляється весь трагізм існування тата, розкриваються глибинні почуття любові до сина. А підсилюється

Безнадійність ситуації завдяки вміло змальованому пейзажу: «Ліс перейшов голос мамин, ніс його у поля, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати» [11, 31]. Останні слова дають ключ до розуміння туги і жалю батьків, адже хтозна, чи не помре їхня дитина. Прочитується гайдеґґерівська концепція – життя людини визначається як буття-до-смерті. Нагнітає трагізм сама атмосфера перед відходом юнака у військо, яка закарбовується як моторошна, напружена, тужлива, а дім без нього оповився порожнечею, тугою та безконечним чеканням. Досить часто рекрутчина як усвідомлення страждання, яке годі пережити, закінчувалася для юнаків самогубством, оскільки внаслідок свого виховання вони не вміли протистояти світу зла та агресії. Такими є новели М. Яцківа та В. Стефаника. Зокрема, перший у своїй новелі «Душі кланяються» у двох часових вимірах відтворив трагедію і жовнірів, і рідних, торкнувся питання втрати ідентичності: «У війську Чоловік інший, ніж вдома. Вдома я любив людей, а тут став такий, як собака» [14, 99]. На рівні штрихового змалювання портрета Василя Сидоруха, його плину свідомості письменникові вдалося передати внутрішнє переживання, напругу майбутнього жовніра, який усю свою душу залишив удома – тут була його кохана Марта. Юнак не зумів вийти із екзистенційної кризи, відчай узяв гору над здоровим глуздом – він кинувся під колеса поїзда, покінчивши у такий спосіб зі стражданнями. Ще однією кульмінаційною точкою трагізму слугує лист Марти до вже мертвого Василя, вплетений у композицію тексту. Розповідаючи про свій сон, який є передчуттям небезпеки й утрати, вона ще не знає гіркої правди. Цей лист – писання в небуття перебування на межі трансцендентного.

Наступні твори цього ж автора «Під обухом» та «В казармі» – це своєрідне пояснення причин самогубства Стефаникового жовніра. Він не витерпів знущання та приниження, постійного «затирання» особистості, щоденного обмеження свободи, більше того – страху, який змушує покривати своїх кривдників. Як слушно зазначив М. Бердяєв: «Людина, поставлена перед безоднею ніщо, відчуває страх та відчай, тому що вона відділена від Бога. Страх – це результат розірваності, розділеності, відчуженості та покинутості. Психологічний страх – це завжди страх перед стражданням» [2, 390]. Введена у композицію «Під обухом» рекрутська пісня якраз виявляє і розпач, і

Pages: 1 2 3