Є у Олександра Олеся драматичний етюд «Трагедія серця», де не тільки передано складність життєвої долі героїв твору, а й пророче передбачено трагедію серця самого поета. Ще на початку XX століття літературознавець Сергій Єфремов назвав Олександра Олеся сином свого суперечливого часу - динамічної епохи, сповненої водночас великих сподівань і гіркої зневіри. Справді, довелось поетові творити в складних умовах піднесення визвольних змагань рідного народу, що завершились у 1917 році проголошенням державності, і їхнього трагічного краху. Йому судились еміграційні злигодні, болісна ностальгія за рідним краєм, втрата сина - иоета і вченого Олега Ольжича.

«З журбою радість обнялась» було названо першу книжку Олександра Олеся, що з’явилася 1907 року. Назва була надзвичайно промовистою, гостро актуальною: це ж був рубіж, коли занепав визвольний рух, що прокотився впродовж кількох років усією імперією, а на зміну йому прийшла шовіністична реакція.

• В обіймах з радістю журба.
• Одна летить, друга спиня…
• І йде між ними боротьба,
• дужчий хто - не знаю я…

Радість і журба, сподівання й розчарування, почуття щастя і біль розлуки - ці стани людської душі проймають усю творчість поета. З серця, що забилося у «вогні золотім», сиплються «іскри ясні» й обертаються у дзвінкі пісні. Та з часом приходить журна самота, і в темноті імли згасають душевні пориви («Хто ударив без жалю по серці моїм…»). Розкішні айстри мріють уночі про «казку ясну», «про вічну весну», а ранок зустрічає їх «холодним дошем». Квітки відчули, що навколо тюрма, «схилились і вмерли… і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх!» («Айстри»).

Українська національна революція, проголошення незалежності України наповнила поезію Олександра Олеся громадянсько-патріотичним змістом, вдихнула в неї мужні, бадьорі, енергійні інтонації. «Криком щастя і страждання Україна кличе нас», - говорить поет від імені мільйонів своїх співвітчизників. Проте не судилося тоді здійснити патріотичну мрію багатьох поколінь. Політична темнота, національна затурканість мас зумовлюють болісне розчарування Олександра Олеся, і він 1919 року залишає Україну. У вигнанні «дні течуть, як сльози», думки «сплять, як мертві», «душа ридає, як дитина». Трагедію серця посилювали звістки з Батьківщини, де на початку 20-х років мільйони селян гинули від штучно створеного голоду і в братовбивчій громадянській війні.

Незвичайно драматичними, трагічними були останні роки Олександра Олеся. З вересня 1939 року запалахкотіла над Європою друга світова війна. Поета не покидали тривожні думки про сина Олега - активного учасника руху Опору, одного з найдіяльніших організаторів і керівників українських визвольних змагань. Зрештою гітлерівці схопили сина і закатували його на початку червня 1944 року в концтаборі Заксенхаузен. Доля взагалі рідко була прихильною до Олександра Олеся, але в ці роки йому було особливо важко. А коли до нього дійшла трагічна звістка про смерть сина, серце не витримало переживань, і поет помер 22 липня 1944 року.

Упродовж десятиліть вимушеного вигнання Олександр Олесь жив думами про Вітчизну, вона завжди була в його зболеному серці.

• принесіть як не надію,
• То крихту рідної землі:
• Я притулю до уст її
• так застигну, так зомлію…

Так завершилося життя одного з найсердечнішйх українських поетів. Хай же в наших серцях завжди живе пам’ять про нього, а його поезія облагороджує наші почуття.