(по романі А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”) Є книги, які перечитують із покоління в покоління… Вони нагадують охоронні грамоти російської мови, історії, культури, тому що містять у собі традиції російського народу. Це вічні книги. До таких добутків ставиться роман А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Кожний скаже, що читав це всесвітньо відомий добуток. Але хто ж із читачів береться затверджувати, що він уже “прочитав”, тобто вичерпав зміст? Геніальні художні твори мають здатність змінюватися разом згодом, тому вони завжди, у різні роки, десятиліття й століття читаються по-новому й стають, таким чином, нашими споконвічними співрозмовниками. Пушкіна супроводжує нас все життя. Він входить у нашу свідомість із самого раннього дитинства з казок про таємничу золоту рибку, семи богатирях, бешкетному й лукавому працівнику Балді. Але мене зачаровує пристрасть натхнення, захоплене поетичне почуття, що пронизує рядки роману “Євгеній Онєгін”. Коли читаєш улюблені рядки “Євгенія Онєгіна”, він знову й знову з’являється як таємниця. Мене вражають герої роману - істинно російські люди. Одним з таких людей є Тетяна Ларіна. Це улюблена героїня А. С. Пушкіна. Подобається вона й мені. Тетяна дивна. Пушкіна підкреслює простоту дівчини, її близькість до народу. Не випадково автор дає їй простонародне ім’я - Тетяна. Вона росла в сім’ї самотньої. Тетяна не любила грати з подругами, була занурена у свої переживання. Вона рано намагалася зрозуміти навколишнє, але в старших відповіді не знаходила. І тоді вона зверталася до книг: Їй рано подобалися романи; Вони їй заміняли все… Ночі Тетяна присвячує мріянням, читанню романів. Але, потрапивши під вплив “обманів Ричардсона й Руссо”, Тетяна все-таки залишається природної, простій. Вона вірить “преданьям простонародної старовини, і снам, і картковим гаданьям, і пророкуванням місяця”. У той же час Тетяна любить бродити по полях “із сумної думою в очах, із французької книгою в руках”. Думаю, що це з’єднання забобонів і любов до французьких книг можливо лише в російській дівчині, який і є Тетяна Ларіна. У книгах і мріях вона завжди бачила цікавих людей, яких хотіла зустріти у своєму житті. І зустрівши в перший раз Онєгіна, так не схожого на навколишніх, Тетяна побачила в ньому свого “героя”, закохалася в нього. Увесь внутрішній світ Тетяни полягає в любові. Вона створена, щоб любити. Я впевнена в тім, що Тетяна, ставши щасливою дружиною, жагуче й глибоко любила б чоловіка. Мене захоплює її самовіддане й серйозне відношення до любові: Кокетка судить холоднокровно, Тетяна любить не жартуючи И віддається безумовно Любові, як миле дитя. Тетяна вирішує написати лист Євгенію. “…Я к вам пишу - чого ж боле? Що я можу ще сказати?..” Ці рядки знайомі Всім. Кожний, напевно, читаючи їх, згадує свою першу любов, перші слова, визнання, почуття. Чи можна сказати искреннее, ніжніше, преданнее, чим це робить Тетяна? Але Євгеній Онєгін відповідає їй моралями, і всі надії бідної дівчини звалилися. Незабаром Тетяна попадає в нове, ще незнайоме їй суспільство. У цьому середовищі вона почуває себе незатишно, їй все чуждо: …Тетяна дивиться й не бачить, Волненье світла ненавидить; Їй задушливо тут… Вона мрією Прагне до життя польовий, У село, до бедным поселеньям, У відокремлений куточок… Але вона покоряється дійсності й незабаром знову зустрічається з Онєгіним. Вона назустріч. Як сувора! Його не бачить, з ним ні слова; В! Як тепер оточена Водохресним холодом вона! Однак, пам’ятаючи добру, милу Тетяну по перших розділах, я знаю, що вона залишилася тій же простій росіянці дівчиною. Вона готова віддати “все це дрантя маскараду, весь цей блиск, і шум, і чад за полицю книг, за дикий сад…”. Колишню Таню ми бачимо в поясненні з Онєгіним. Останні її слова: Я вас люблю (до чого лукавити?), Але я іншому віддана; Я буду століття йому вірна. От щира гордість, вічна вірність. Тетяна виступає в романі як символ вірності, доброти, любові. Давно всім відомо, що щастя для жінок полягає в любові, у турботі про ближній. Кожна жінка (будь вона політичний діяч, учитель або журналіст) повинна бути улюблена, любити, ростити дітей, мати сім’ю. Для Пушкіна Тетяна - ідеал молодій росіянці жінки, що, зустрівши, неможливо забути. Так сильні в ній почуття боргу, щиросердечна шляхетність. “Я так люблю Тетяну милу мою…” - викликує Пушкін. Але чому ж тоді роман закінчується так сумно? Тому, що якби Та тьяна Ларіна залишила б чоловіка, те це була б уже не Тетяна. Це не був би милий серцю all so ch. ru 2001 2005 ідеал, про яке так захоплено говорить поет. Міркуючи над зн
ову й знову прочитаним “Євгенієм Онєгіним”, я розумію, що Тетяна Ларіна завжди буде моїм улюбленим літературним героєм. Я дуже хочу бути схожої на неї. І хоча пройшло багато років від дня створення роману, риси характеру Тетяни Ларіній будуть цінуватися завжди. Ні із чим не порівнянна радість першого прочитання великої книги. Це - привілей юності. Як сміло й просто перегортаються безсмертні сторінки, як невимушено й лунко звучать безсмертні вірші! Але незабутня й інша, ні із чим не порівнянна радість - радість нового прочитання, в інші часи, в іншому віці, у світі, що змінився, коли загоряється вся душа від рядків великого Пушкіна. “Якщо Пушкін приходить до нас із дитинства, ми по-справжньому приходимо до нього лише з роками” (А. Твардовский).