Восени ми їздили в Рязанську область, там перебуває прекрасний стародавній монастир Іоанна Богослова. За високими кам’яними стінами - традиційна будова церкви, дзвіниці, невеликий, доглянутий двір - от, мабуть, і всі, але яке дивне почуття охоплює тебе, коли ти попадаєш у цей замкнутий мир. Інстинктивно почуваєш «святість» місця, намоленного тисячами прочан і послушників монастиря. Монголи не торкнули святині, відступивши від величних стін. Я вперше відчула значення слова «благодать», увійшовши під зводи невеликої церкви. Тут чудотворні ікони, рака з мощами святого. Починаєш розуміти причини, що спонукали послушників монастиря «піти з миру», молитися за порятунок Русі й усіх нас. Кожна людина повинен знайти свою дорогу до Храму. Не обов’язково йти в ченці. Головне, жити по Божеських заповідях, з Господом у душі. Обретя мир у собі, ми зможемо зрозуміти один одного, прийти до того царства добра й справедливості, про яке проповідував Ісус. Жаль, не все це розуміють. Тільки оступившись у житті, випробувавши велике нещастя, люди замислюються про сенс життя, приходять до Бога, але все-таки приходять. Я вірю, що кожний знайде свій шлях Кхраму.