Улюбленою порою року для Олександра Сергійовича Пушкіна була осінь. Саме цій порі року ми повинні бути вдячні за багато добутків поета, що ввійшли в скарбницю світової літератури.

Мені здається, осінь - сама суперечлива пора. Це дуже точно відбито в рядку А. С. Пушкіна: «Сумовита пора! Очей очарованье!» Дійсно, осінь буває сумовитої: з монотонними дощами, низькими сірими хмарами, вогкою вогкістю й вітром. Але ніяка інша пора року не може зрівнятися з яскравими врочистими фарбами «чарівної» золотий осіни:

Люблю я пишне природи увяданье,

У багрець і в золото одягнені ліси…

«Вітру шум і свіже дыханье» приносять серцю поета звістка, що природа починає готуватися до довгого зимового сну. Однак кого можуть злякати «віддалені сивий зими погрози», якщо вся пишнота природи розкривається перед нашими очами?! З відходом літа ми починаємо цінувати «і рідкий сонця промінь», і остывающее тепло дня. Прохолодь вечорів, а слідом за ними й перші морози краще всяких слів переконують цінувати щосекунди всі днів, що коротшають.

Так, Пушкіна можна зрозуміти. Поета - художника слова не могла залишити байдужим дивна краса осінньої природи. І щораз, коли я бачу, як з дерев обсипають різнобарвні листи, і чую, як вони шелестять під моїми ногами, мені здається, що з-за рогу от-от здасться знайомий профіль поета, що живе поза часом.