Мала проза Франка 900-х років позначається драматичним напруженням пистрастрей, концентрацією дії й замкнутістю художньої форми. Письменник звертається до аналізу неординарних людських характерів, часто одержимих пристрастю, до складної взаємодії свідомого й несвідомого в їхній поведінці. Особливого значення набувають у його оповіданнях спогади, листи, щоденники, які художньо сповільнюють дію, а то й повертають її назад («Сойчине крило», 1905).

Соціальна, психологічна й морально-філософська тематика реалізувалася в прозі Франка через різні стильові домінанти. Франко загалом творить оригінальну, синтетичну за своєю природою структуру художнього мислення, яка, з одного боку, охоплювала форми соціологічного студіювання, близького до наукового пізнання, з іншого – була спрямована на моральне й суспільно-політичне виховання, і одночасно виступала формою параболічного узагальнення.

В різних періодах творчості кожна з таких структур тією чи тією мірою домінувала. Однак найчастіше вони поєднувалися навіть у межах одного твору. На цій основі взаємодіяли різнорідні елементи старої риторичної системи (алегоризм, притчевість, символіка) й нової, реалістичної, натуралістичної, романтичної, навіть символістської. Імпресіоністськи-натуралістична стилістика відчутна в творах «Boa constrictor», «На роботі», «Лель і Полель», «Чума»; сугестивна сецесіоністська стилістика характерна для повістей «Для домашнього огнища», «Основи суспільності», поліфонічна музично-сугестивна образність викристалізовується в новелах початку ХХ ст.

Значну роль у творах Франка відіграє також психоаналітична образність, заснована на сновидіннях, мареннях, візіях. Бажання, загнані у підсвідомість, прориваються в снах, символах, видіннях, стають об’єктом тонкого писхологічного мікроаналізу. Поряд із цим у художній образності Франка важливі й елементи просвітницької естетики – дидактична основа, активність позитивного ідеалу й ситуація морального відродження спираються на риторику, сентиментальність, раціональний схематизм; стилістично відчутні у творчості Франка й сатира та іронія. Хоча поєднання реалістичних, просвітницьких і романтичних елементів характерне для творчості майже всіх письменників другої половини ХІХ ст., але такої напруженої взаємодії художніх стилів і структур, як у Франка, немає в жодного з них.

Творчість Франка в єдності з його літературно-критичними, публіцистичними й науковими студіями можна розглядати як цілісну культурну школу.

У поетичній творчості Франка початок ХХ ст. прикметний також новаторством поетично місткої й раціонально виразної лірики. Значне місце посідають ліричні медитації, роздуми про природу творчого обдарування та функції мистецтва. На тлі поширених того часу символістсько-неоромантичних захоплень і особливої моди на суб’єктивістську лірику виважені й чіткі Франкові строфи, ясний раціональний смисл і морально-психологічна тенденція його поезій ніби врівноважували ці тенденції, повертали до минулої класичної спадщини.

Вихід збірки «Із днів журби» (1900) – своєрідне інтермецо в поетичній творчості Франка. В ній він підсумовував пережите, засвідчував свою незнищену віру в людей та аналізував ті втрати й болі, які випадали на долю поета – «мужичого сина». Ідеал жертовного громадського посвячення покоління 70-х років, який складався й озвучувався ліричним голосом поета, дедалі виразніше набуває культурософського забарвлення і стає підставою культурного міфу про поета – «мужичого сина «Фантастична мета»: «відродження», «плебеї», «праця», «рух», «дух» - уся ця лексика вводить в атмосферу громадських ідеалів і сумнівів нового демократичного покоління.

Відлунням пережитого роздвоєння й розчарування стають муки втраченої любові, відчуття життєвого тягаря, плину літ, завмирання молодечого пафосу.

Лірика Франка набуває глибоко особистісного звучання, стає рефлексивною й нюансованою. Вольовий, духовно-романтичний порив цього покоління, що його заявив «Гімн», заступається болісними й напруженими роздумамаи, в яких віра в майбутнє і його передчуття зливаються з рефлексіями, побоюваннями, бажаннями щастя окремого індивіда.

Міфологема «смерть на шляху» наявна в багатьох творах Франка. Бути лише мостом, посередником, провідником, вести до щасливої країни мрій, але самому не бачити її, вмирати на шляху, як змія, бути терном, будівничим майбутньої щасливої вітчизни – такі ідеї акумулює цей індивідуальний культурний міф, що його створює пізній Франко, розгортаючи та проявляючи різні іпостасі образу каменяра, поета-суспільника.

У середині 900-х років Франків гуманітаризм дедалі більше звільняється від соціального утопізму і наповнюється національною проблематикою. 1905 роком датована поема Франка «Мойсей». Її структуру визначає загальний пафос романтичної утопії й міфотворчості, властивий початку ХХ ст. Міфологізм цього твору базовано на попередніх культурософських ідеях поета, відображених у його творчості. Символічного й узагальненого смислу набувають у ній тема вождя й народу, колізія двійництва, міфологема жертви.

Біблійно-міфологічна основа й символічна постать Мойсея дали змогу Франкові поєднати раціональний аналіз з ірраціональним і міфологічним, а в плані художньому синтезувати ліричні рефлексії, психологічні сугестії й моралізаторські притчі. Таким чином, поема «Мойсей» концентрує в плані художньому різні стилі та форми художнього зображення, а в плані ідеологічному поєднує проблематику національного й особистісного плану.

Доля Мойсея-пророка, «відіпхнутого своїм народом», стала тією духовною ситуацією й тим архетипом, який допоміг Франкові синтезувати емоційний і раціональний досвід власного життя, національно-духовний код цілого народу, якому судилося «в сусідів бути гноєм», із загальногуманістичною проблематикою, що нею Франко вивіряв історичний поступ людства.

Використавши біблійну легенду про пророка Мойсея – вождя єврейського народу, який виводить свій народ із єгипетського полону до «землі обітованої», Франко персоніфікував у цьому образі власний сорокарічний досвід на службі у свого народу. Як зауважував він у передньому слові до «Мойсея», «основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Протягом 90-х – на початку 900-х років Франко лишався в центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України. Значну роль у цьому відігравала демократична програма «Літературно-наукового вісника», де Франко був одним із редакторів. Вона була спрямована на об’єднання всіх літературних сил України, зокрема молодих. На початку ХХ ст. на літературне поле виходить нове покоління митців, які особливо підкреслювали свій нетрадиціоналізм, естетичну свободу й індивідуальність творчого самовираження. Франко протистояв їм, з одного боку, як учитель (у чому неодноразово зізнавалися представники львівського модерністського угруповання «Молода муза»), а з іншого – як критик, естетичні принципи якого сформувалися в минулу позитивістську добу.

Франко стояв у центрі історико-літературного процесу в Україні більш ніж тридцять років, формуючи суспільно-естетичну свідомість. Франкова концепція національної літератури складалася протягом усієї його творчості. Методологічне підгрунтя її він пов’язував із культурно-історичною школою й етнологією, оскільки, на його думку, історія літератури має бути й історією цивілізації.

Історико-літературна концепція Франка склалася на підставі аналізу окремих періодів та етапів літературного розвитку й реалізувалася в таких синтетичних статтях і дослідженнях, як «Характеристика української літератури ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1892), «Русько-український театр (Історичні обриси)» (1894), «Студії на полі карпаторуського письменства ХVІІ-ХVІІІ ст.» (1901), у статтях «Українсько-руська (малоруська) література» (1898), вперше опублікованій у чеському виданні, «Южнорусская литература» (1904), написаній для словника Брокгауза й Ефрона, «Українці», вперше надрукованій угорською мовою (1911), а також в узагальнювальному «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910). Ці студії доповнює «Історія української літератури від початків українського письменства до І. Котляревського», першу редакцію якої Франко датував 1907 роком і рукопис якої лишився незавершеним.

Pages: 1 2