Методологічні засади дослідження української літератури як літератури національної, її визначальної характеристики й план викладу Франко узагальнив у статтях «Задачі і метод історії літератури», «Метод і задачі історії літератури», «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», над якими він працював у 1891-1895 роках. Указуючи, зокрема, на прикметні особливості нової української літератури порівняно зі старою, Франко підкреслює зв’язок літературної мови з теорією народності, цивілізаційну ідею нового українського письменства, принцип індивідуальності як основний естетичний принцип нової літератури та її світський характер.

Майже всю історію світової культури від найдавніших часів до часів Франка представлено в його перекладах. Пам’ятка ассиро-вавилонської, давньоїндійської, давньогрецької й римської літератур, слов’янський епос і твори польського, чеського, словацького і російського письменства, італійські, німецькі, французькі автори разом з історико-культурними коментарями та оригінальними дослідженнями складають доволі повну, енциклопедичного характеру перекладацьку антологію Франка. Як історик культури, Франко відзначав також те позитивне явище, що твори українських письменників перекладалися іншими мовами і входили до скарбниці світового письменства.

Оригінальний і яскравий художник, Франко у власній творчості випробовував і закріплював форми художнього зображення, вже вироблені іншими літературами (польською, німецькою, французькою, російською), а також прилучався до пошуку нових способів образотворення.

Універсальність наукової й творчої діяльності Франка, загалом його культурологічна місія сприяли переборенню розірваності літературного процесу в Україні останньої чверті ХІХ ст. Він також розгорнув на кожному з його етапів (у 70-90-х роках) комплекс домінантних теоретичних і практичних питань, які визначили характер літературного процесу.

Тим самим Франко сприяв цілісності взаємодії літературної творчості й літературної критики, активізував процес національно-култьурного самовизначення, підніс значення і роль творчої індивідуальності.

Притаманний Франкові культурно-історичний (або, за його словами, «цивілізаційний», «моральний») підхід до художніх явищ був набагато ширший за суспільний утилітаризм.

Із власної біографії Франко створив культурний міф, а у своїй творчості намагався гармонізувати загальнолюдські ідеали й потреби індивідуального самовизначення.

Психоаналіз того глибокого роздвоєння, яке характеризувало світовідчування українського інтелігента в добу позитивістську й післяпозитивістську, став одним із провідних засобів художнього зображення у прозовій творчості Франка. У поезії особливо виразно виявилися пізньоромантичні настрої, а еволюція поетичного світу Франка пролягала від «реальної» до «моральної» поезії. Звертаючися до документалізму й соціологізму, опонуючи золяїзму, освоюючи параболічні форми зображення, Франко «йшов за віком» і був «цілим чоловіком». Культурний гуманітаризм дав змогу Франкові створити й розгорнути у своїй творчості унікальну естетико-художню концепцію, яка за обсягом, культурним значенням і новаторським змістом стала епохальним явищем в історії української літератури й культури. Водночас Франко своїм життям і творчістю показав суб’єктивну, людську ціну культурного самопосвячення й цивілізаційного вибору.

Pages: 1 2