Вполоборота, об сум, На байдужі подивилася. Спадаючи із плечей, скам’яніла Ложноклассическая шаль. О. Мандельштам Прочитавши ці рядки, я жваво згадала інший портрет Ганни Андріївни Ахматовій, написаний одним розчерком кисті великого Модильяни. Від нього неможливо відірвати погляду: жінка, зображена на ньому, спокійна й велична, трохи почуттєва поза не відволікає від імені й очей, у яких відбитий цілий мир, витканий з особистих переживань, міркувань, повний трагізму й віри в силу людських почуттів і розуму. Це портрет Поета, а великий поет завжди неизъяснимо манлива таємниця. Таємницею оточені й душу, і думки, і серце

Дотик до поета подібно зануренню в мир російської чарівної казки. Але тільки казки завжди мають щасливий кінець, а доля російського поета по більшій частині незмінно трагична. Мимоволі згадуєш пророчі рядки М. Волошина: Темний жереб російського поета. Несповідима доля веде. Час, доля - вони стали трагедією Ганни Ахматовій. Як удалося їй зберегти своє “я” і з Достоїнством пронести його через всі негоди страшного століття?

Думаю, що відповідь на це питання треба шукати вже в її ранній ліриці. Великий поет і прекрасна жінка - такої я завжди сприймаю Ганну Ахматову. Багато хто її сучасники, що писали про неї, підкреслювали її царственість, гордість

Її “испанизировал”, за аналогією з Кармен, Олександр Блок, Микола Гумилев представив античною красунею, а Марина Цветаева затверджувала: Від ангела й від орла В ній було щось. Серед основних мотивів лірики А. Ахматовій (Петербург і Пушкін, революція й сталінський терор, Велика Вітчизняна війна, таємниці поетичної майстерності й патріотизм) любовна лірика чи займає не найважливіше місце. Уже в ранніх віршах Ахматової, присвячених темі любові, виявилися воля, внутрішнє шляхетність, велич і лірична героїня, і самого автора (вона не любила слова “поетеса”). Ю. Тынянов відзначав, що, “коли Ахматова починала, вона була нова й коштовна не своїми темами, а незважаючи на свої теми”. Я довго думала над цими словами й зрозуміла їхній зміст зовсім недавно.

Здавалося б, що нового можна внести в тему любові після блискучого “генія чистої краси”, створеного Пушкіним, трагічної лірики Лермонтова-, глибоких роздумів Тютчева? Але Ахматова додала цій темі неповторний аромат, причому аж ніяк не у зв’язку зі сповіданням акмеизма як художнього методу. Цей метод виявився в ясності й точності образів, у речах, якими Поет наповнює мир люблячої й коханої людини, у прозорій атмосфері, який наповнені всі вірші Ганни Андріївни. І все-таки не це головне. Якщо читати в Ахматової всі підряд, то поступово стає ясним, що перед нами жінка початку XX століття зі своїми звичками, логікою поводження, свідомістю, у якому уживаются суперечливі устремління

Любов для неї - вища цінність. Але як по-різному реалізується це прагнення любити у віршах Ахматової. Іноді ліричне “я” стилізоване під просту сільську бабу, що живе з ненависним чоловіком і чекає теперішньої любові: Чоловік хльостав мене візерунковим, Удвічі складеним ременем. Для тебе у віконці стулчастому Я всю ніч сиджу з вогнем. В інших віршах перед нами представниця петербурзької еліти, “фатальна жінка”, що вміє відрізнити щиру любов від хвилинної пристрасті: Теперішню ніжність не поплутаєш Ні З Чим, і вона тиха. Ти дарма дбайливо кутаєш Мені плечі й груди в хутра. Критики не раз називали любовні вірші Ахматової “психологічними новелами”. Вона блискуче вміла відтворити найтонші рухи жіночої душі, нерідко прибігаючи до прийому маски. Вона нескінченно примірить на собі, як любить черниця, що почуває блудниця, чого хоче від любові Циганка, хоча сама ніколи не була ні однієї, ні інший, ні третьої. Але в тім-те й геніальність ахматовской любовної лірики, що переданим нею почуттям різних людей віриш так, начебто ти сам їх випробував

Причому Ахматова all so ch. ru 2001 2005 завжди прагнула не до прямого вираження емоцій, почуттів, а до непрямої їхньої передачі - через опис обстановки, що оточують предметів, через міміку, жести. Тому річ в Ахматової завжди знак того або іншого почуття. Пригадуються знамениті рядки: Так безпомічно груди холоділи, Але кроки мої були легкі. Я на праву руку надягла Рукавичку з лівої руки. Відразу стає ясно: мова йде не про просту неуважність, а про серцеве потрясіння такого масштабу, що можна переплутати ліву й праву руки

Усе у віршах Ахматової стає свідком таїнства любові: крісло, покрите червоним плюшем, годинники із зозулею, темна вуаль, старе саше: И кімната, де вікна занадто вузькі, Зберігає любов і пам’ятає старовину… Весь вибух страсті, розпачу, ревнощів, щастя й образи - усе, що становить зміст любові, - в Ахматової може полягати в одній деталі: Мені очі застить туман, Зливаються речі й особи, И тільки червоний тюльпан, Тюльпан у тебе в петлиці. Навіть самі відверті її вірші про любов не лемент розпачу, як це буває в Марини Цветаевой, а образ, почуття, що виникло при зустрічі з улюбленим. Ахматовій дано було мистецтво передати всі нюанси любові: від її передчуття до остаточного розриву з улюбленим. Ще нічого ні, десь два чоловіки обмінялися поглядами - і почалася велика містерія любові: Було задушливо від пекучого світла, А погляди його - Як промені. Я тільки здригнулася: цей Може мене приручити. Лірична героїня чекає любові як великого I щастя, як божої милості. Згадаємо вірш “Увечері”: Дзенькала музика в саду Таким невимовним горем. Свіжо й гостро, пахнули морем На блюді устриці в льоді… Як це по-ахматовски!

Туга без любові на тлі плачучої мелодії, екзотичні “устриці в льоді”, які в цьому випадку зовсім не їжа, а вишуканий натюрморт. Запах моря як би передвіщає любов. Передчуття не обманює: любов може початися й так: Він мені сказав: “Я вірний друг!” - И мого торкнувся плаття. И туга йде, жінка дякує небу за дароване почуття: Благослови ж небеса: Ти перший раз одна з улюбленим. Дуже часто у віршах Ахматової представлені драматичні сторони любові: розлука, зрада. Однак її лірична героїня переживає ці удари долі сдостоинством.

Вона не кричить на все біле світло: “Мій милий, що тобі я зробила?!”. Ця жінка не з тих, кого кидають, вона йде сама, коли почуває, що любов пройшла. А, ти, думав - Я теж така, Що можна забути мене И що кинуся, молячи й ридаючи, Під копита гнідого коня. Але адже лірична героїня Ахматової не просто жінка, але й поет

Недарма Гумилев скаржився: З лігвища змієва, З міста Києва, Я взяв не дружину, а чаклунку. Чаклунка - тому що осягла таїнство складати вірші. І вже ніколи не стане жінка-поет простий “потішницею”, ніколи не буде повністю підвладної чоловікові: Тобі покірної? Ти збожеволів. Покірна я одній господній волі. Останні рядки, на мій погляд, не несуть ідеї божої смиренності, у них звучить подяка за дарований талант, за те, що ця “чаклунка” уміє писати вірші. Вона вмерла 5 березня 1966 року від четвертого інфаркту. Її серце, що так багато любило, страждало, радувалося й горювало, не витримало цих випробувань

На її могилі немає напису, але є високий хрест, що вона передбачала на початку свого шляху: Здалеку, хлопчик зіркий, Будеш хрест мій дізнаватися. До цього місця не заростає “народна стежка”, як не підлягає забуттю ім’я, що стало дорогим для багатьох: Ганна Ахматова