Кирило (Костянтин) Симонов народився 28 листопада 1915 р. у Петрограді в сім’ї військового. Батько його загинув на фронті в 1-ю світову війну, Костянтин батька не пам’ятав, що виростив хлопчика вітчим Олександр Григорович Иванишев був викладачем у військових училищах, все життя Симонова пов’язана з армією. Після війни цього внутрішнього зв’язку не давали перериватися творчі інтереси письменника, зосередженого на зображенні Великої Вітчизняної війни, але самі ці інтереси виникли в чималому ступені під впливом його дитячих і юнацьких спогадів про армії, об неї людях

Багато чого він знав зсередини, через свою сім’ю, фундамент моральних подань деяких з них він проніс через все життя зі створеного їм поетичного мира

Інтерес і любов до літератури розбудила в майбутнього поета його мати Олександра Леонідівна Иванишева, вона багато читала, складала вірші. Перші вірші К. Симонов написав у семирічному віці. У них описується навчання, життя курсантів військових училищ. Дитинство і юність Костянтина пройшла в Рязані й Саратові, у сім’ї з майже армійським укладом життя. Симонов у своїй автобіографії писав:

«Наша сім’я жила в командирських гуртожитках. Військовий побут оточував мене, сусідами були теж військові, та й саме життя училища проходило на моїх очах. За вікнами, на плацу, вироблялися ранкові й вечірні перевірки. Мати брала участь разом з іншими командирськими дружинами в різних комісіях сприяння; гості, що приходили до батьків, найчастіше вели розмови про службу, про армію. Два рази на місяць я, разом з іншими хлопцями, ходив на продсклад одержувати командирське постачання

Вечорами вітчим сидів і готовив схеми до майбутніх занять. Іноді допомагав йому. Дисципліна в сім’ї була стругаючи, чисто військова. Усе робилося по годинниках, у нуль-нуль, спізнюватися було не можна, заперечувати не покладалося, дане кому б те не було слово було потрібно тримати, усяка навіть сама маленька неправда нехтувалася…»

1934 р. - К.Симонов надійшов у Літературний інститут ім. Горького в Москві, що ще називали Вечірнім робочим літературним університетом

Із другого курсу він став учитися на денному відділенні, повністю віддавшись літературним заняттям, ретельно відвідував лекції й семінари, багато читав і продовжував писати вірші. Згадуючи свої студентські роки, Симонов пише не тільки про товаришів по інституті, не тільки про викладачів, насамперед овремени.

1934 р. - Після дописування й переписування по зауваженнях літературних критиків в 2-м збірнику молодих письменників «Огляд сил» була надрукована поема Симонова «Беломорци» (поема про будівництво Біломорканалу). Згодом враження від поїздки на Біломорканал увійдуть у цикл віршів «Біломорські вірші» 1935 р. Починаючи з 1936 р., вірші Симонова стали з’являтися в журналах і газетах спочатку рідко, потім частіше. Він писав про долю купецьких сімей у роки революції («Про три братів»), про громадянську війну («Партизан», «Баба», «Скриня»), про Пушкіна («Три нічліги»), але все це було ще несамостійно, тому що власний голос поета в цей період був заглушений запозиченими в різних поетів інтонаціями (Маяковського, Багрицкого, Мандельштама, Тихонова, Киплинга й ін.)

Симонов, як і інші молоді поети передвоєнної пори, опирався насамперед на досвід романтичної поезії про громадянську війну. Відкидаючи піднесеність, вони прагнули до романтики мужності, суворих випробувань, подолання труднощів. Саме в цей період формується основна тема Симонова - тема мужності й героїзму, носіями якого є люди, дієприкметникові до бурхливих подій своєї епохи. Наприклад, поема «Переможець», 1937 р.; «Льодове побоїще», 1938 р.; «Суворов», 1939 р.; п’єси «Історія однієї любові», 1940 р. ; «Хлопець із нашого міста», 1941 г.

1941 р. - Симонов, військовий кореспондент газети «Червона зірка», їде на фронт. У своїх військових роботах Симонов одним з перших звернувся до теми російської людини на війні. Пише такі роботи, як: 1942 р. - п’єса «Російські люди», Державна премія СРСР, 1943 р.; 1943-1944 р. - по звістку «Дні й ночі», Державна премія СРСР, 1946 г.

У роки Великої Вітчизняної війни К. Симонов працював кореспондентом газети «Червона зірка», постійно перебуваючи в діючій армії. У своїх військових роботах Симонов одним з перших звернувся до теми російської людини на війні: (п’єса «Російські люди» (1942), повість «Дні й ночі» (1943-1944)). У лютому 1942 року, коли під ударами радянських військ гітлерівці відкотилися від Москви, «Правда» опублікувала вірш К. Симонова «Чекай мене». Воно швидко завоювало серця читачів. Солдати вирізали його з газет, переписували, сидячи в окопах, заучували напам’ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Його знаходили в нагрудних кишенях поранених і вбитих

• Чекай мене, і я повернуся
• Тільки дуже чекай
• Чекай, коли наводять смуток
• Жовті дощі
• Чекай, коли снігу метуться
• Чекай, коли жару
• Чекай, коли інші не чекають,
• Забувши вчора.
• Чекай, коли з далеких місць
• Листів не прийде,
• Чекай, коли вже набридне
• Усім, хто разом чекає
• Чекай мене, і я повернуся
• Всім смертям назло.
• Хто не чекав мене, той нехай
• Скаже: - Повезло.-
• Не зрозуміти не вїм, що чекали,
• Як серед вогню
• Очікуванням своїм
• Ти врятувала мене
• Як я вижив, будемо знати
• Тільки ми з тобою,-
• Просто ти вміла чекати,
• Як ніхто інший

Надруковане в наступному місяці вірш «Ти пам’ятаєш, Алеша, дороги Смоленщини…» і ще одне, що з’явилося через півроку, що починався рядком «Якщо доріг тобі твій будинок…», десятки, якщо не сотні разів передруковувалися у фронто вих і армійських газетах, випускалися як листівки, постійно читалися по радіо. Ці вірші вчили воювати, переборювати військові й тилові тяготи, допомагали жити

• Ти пам’ятаєш, Алеша, дороги Смоленщини,
• Як ішли нескінченні, злі дощі,
• Як кринки несли нам втомлені жінки,
• Пригорнувши, як дітей, від дощу їх кгруди.
• Як сльози вони витирали украдкою.
• Як вслід нам шепотіли: «Господь вас урятуй!»
• И знову себе називали солдатками
• Як встарь повелося на великій Русі
• Нас кулі з тобою поки ще милують
• Але, тричі повіривши, що життя вже вся,
• Я все-таки гордий був за саму милу,
• За російську землю, де я народився
• За те, що на ній умерти мені заповідане,
• Що російська мати нас на світло народила,
• Що, у бій проводжаючи нас, російська жінка
• По-російському три рази мене обійняла

На фронті й у тилу люди бачили в лірику К. Симонова вірне відбиття своїх почуттів і сподівань. Лірика військового років принесла Симонову ще більш широку популярність. Він показував війну «у сьогоденні її вираженні, у крові, у стражданнях, у смерті», намалювавши майже пустельну й сумну «у своїй наготі» багатостраждальну землю, по якій пройшла війна, страшні руїни міст, попелища сіл і сіл

Коли скінчилася війна, Симонову ще не було тридцяти. Все головне, здавалося, спереду. Вітчизняна війна була для нього, як і для всіх, хто, не ухиляючись і не замружуючись, пройшов через її випробування, ні із чим не порівнянним потрясінням. І життя не зупинилося, вона обрушувалася безліччю турбот, невідкладних справ, не давала ні хвилини спокою. Мирний час відразу ж наліг новими більшими й важкими обов’язками

У післявоєнні роки К. Симонов - поет, журналіст, суспільний діяч

Важко згадати літературний жанр, у якому не пробував би успішно свої сили К. Симонов; його перу належать ліричні вірші й історичні поеми, нариси й оповідання, повісті й романи, п’єси й сценарії. Постійно виступав він як публіцист і літературний критик. Багато займався документалистикой у літературі, у кіно, на телебаченні. Його завжди захоплювало нове: почав він свій літературний шлях як поет, потім поезія була сильно потіснена драматургією й журналістикою; в останній період життя справжнім своїм покликанням уважав прозу. У мужніх, вольових віршах К. Симонова завжди стояли самі животрепетні питання часу. Поет чуйно вловлював їх як би в самому зародку, ввозникновении.

Pages: 1 2