Опівнічні їхні силуети лякають загадкою. З фортуни не запитаєш, вона свої таємниці зберігає… Б. Окуджава Росіяни діячі мистецтва й літератури в XX столітті, по-моєму, частіше інших у світі виявлялися в змушеній еміграції. Революції, громадянська війна, соціальні ламання - все це сприяло виїзду художників з Росії. Остання велика хвиля еміграції захлиснула Росію в 70-е роки, після так званої “хрущовської відлиги”.

Художник не може існувати без творчості, але коли, наприклад, на виставку художників наїжджають бульдозерами, ясно, що в такій країні життя художникові не дадуть. В 70-е за кордоном виявилися талановиті діячі нашої літератури, мистецтва й науки. Серед них майбутній нобелівський лауреат поет Йосип Бродський, художник Михайло Шемякин, поет, бард і драматург Олександр Галич і багато інші

Відомо, що до хвилі еміграції влади були особливо нещадні. На кожного уезжавшего на захід налічувався мінімум по трьох-чотирьох гэбешных “рябчика”, яких засилали на готові заморські ставки в газети, університети, на радіостанції й на державну &copy A L L S o c h. r u службу. Ці підставні персонажі від “загартованих Гулаговских борців” до письменників-стукачів діставали теперішніх емігрантів духу й на роботі й вбыту.

Для цих же “рябчиків” еміграція була прогулянкою, тому що за їхніми плечима стояла комуністична система. От як описує своє перебування в змушеній еміграції письменник Аркадій Ровнер: “Для мене й моїх друзів сучасний Захід, ще століття тому назад пригнічувало своєю злиденністю Герцена й Леонтьева, Достоєвського й Лєскова, був і залишився місцем випробування мужності. Перші емігрантські роки обернулися для нас шоком, подібним тому, що випробовує в ці дні колишній совок, куди Захід нарешті прийшов в ореолі багатоярусних цін і ширпотребных етикеток

Ті з нас, хто зумів вистояти й не зламався, почали довгу й кропітку роботу з розкопки живих корінь тамтешніх традицій і по відтворенню творчого контексту”. На відміну від “рябчиків” на чесних російських емігрантів звалилися астрономічні ціни за квартиру, за медичне обслуговування плюс до цьому агресивне відношення до них як до сторонніх істот. Сьорбнув горя в еміграції й Михайло Шемякин, що виявився там ссемьей.

Але спочатку він поїхав один і от як згадує про це: “Спочатку я жив у підвалі в одного бідного скульптора. Потім зустрівся зі своєї старої знайомої по Питеру - Сюзанной Масси, і вона допомогла мені одержати більярдний клуб у січні 72-го, вікна довелося забити фанерою, не було ні гарячої води, ні туалету, ні телефону”. Шемякин, перебуваючи в такому важкому положенні, змушений був розстатися назавжди з багатьма своїми картинами, передавши їхній богатому людині. Про цю ситуацію він сам з іронією говорить: “Скажемо так, вони були взяті у вічне користування…

” Історія пам’ятає, що Сократ, Сенека й інші духовні стовпи людства, будучи знищеними фізично, залишилися непереможеними духовно. Але, на жаль, еміграція, я вважаю, у багатьох випадках виявилася для художників катастрофою. Адже, по суті, нам відомі тільки ті, хто вижив, придбав широку популярність на Заході. А скількох ми не знаємо!

Той же А. Ровнер пише: “Захід, може бути, ще нещадніше совка, як нам не важко це представити, тому що останній измордовал нам душі, і ще свіжі рани. Але залишилися в Росії ще деякі щілини, і зберігся дух творчості…” Із цього одкровення видно, що все-таки наші художники й письменники вважали життя в Росії для художника, навіть у гонінні, кращим варіантом. Отже, еміграція - це страшна трагедія особистості, змушеної проти своєї волі втратитися батьківщини, а на чужині носити ярлик “відщепенця”, якого Захід теж не збирається дарувати й найчастіше створює йому умови ще гірше, ніж були в нього на батьківщині. Вільна особистість вправі вибирати, де їй жити

Але суспільство повинне розуміти, що воно втрачає розуми й таланти, так необхідні для процвітання кожної країни