Так само, як і “Книга пісень” Г. Гейне, “Квіти зла” є ліричним щоденником поета. Герой збіркироману — людина, яка заблукала в нетрях містамонстра. Болісний пошук істини відображений у першому розділі — “Сплін і Ідеал”, — який співвідноситься із традиційним для романських літератур культом Мадонни. Пошук правди в любові до жінки закінчується повним крахом, оскільки жодна з них ніякої святості в собі не несе. Звертаючись до образу мулатки Жанни Дюваль (”Чорна Венера”), натурниці Аполлонії Сабатьє (”Біла Венера”) і актриси Марі Добрен (”Зеленоока Венера”), поет бачить у всіх цих земних втіленнях Вічної Жіночності перш за все похітливе, хиже і жорстоке начало. А за всіма ними стоять болісні переживання з приводу краху віри в матір як символ святості. Звідси походить мотив опоганеної Богородиці. Так святість зливається із вадою, і наступний розділ — “Паризькі картини” — занурює нас в атмосферу великого міста, в якому загубився веселий і п’яний “мертвяк”, що гостро відчуває свою самотність у нормальному світі. Розділи “Вино”, “Квіти зла”, “Заколот”і, “Смерть” зливаються в єдину панораму гріхів і втрачених надій, проклять і гордої зневаги по відношенню до тих, хто хотів би пробачити душу, що заблукала.

Бодлер зображував світ за допомогою символів, надзвичайно рельєфних зображень, що втілювали конкретику і глобальні узагальнення. Особистість поета для нього асоціюється найчастіше із птахом, причому вмираючим птахом. У віршах “Альбатрос” (1841) і “Лебідь” (1859) ми бачимо схожі образи. Величезні білі птахи — прекрасні в небі, але жалюгідні і безпорадні у світі людей, тому що вони не вміють твердо ходити по ганебній землі. І поранений п’яними матросами альбатрос, і лебідь, що втік із звіринцю, але так і не знайшов свободи, гинуть на очах байдужого натовпу. Люди байдужі до птахів, їм не відома радість польоту в небі, щастя злиття із безкінечністю. Таким чином, поет стає і святим мучеником, і знедоленим грішником одночасно:

Поете! Князю хмар твоя подібна сила,

Між блискавок ти свій у грозовій імлі;

Але під шал образ перешкоджають крила

Тобі, вигнанцеві, ступати по землі.

Взагалі, образи альбатроса і лебедя традиційні для романтичної літератури. Можна пригадати і “Оповідь про старого мореплавця” С. Кольриджа, і “Бридке каченя” Г.Х. Андерсена. Але підходи до цих символічних образів у романтиків були різні. Якщо у Кольриджа вбивцю альбатроса дуворо покарано, а в Андерсена знедолене пташеня перетворюється на прекрасного переможця, то в песимістичного Бодлера загибель гордих птахів залишається не тільки безкарною, але навіть непоміченою.

Неприйняття матеріального світу відбилися і в роботах Бодлера-теоретика. В 1845—1846 рр. він періодично публікував статті про стан сучасного мистецтва (так звані “Звіти про Салони”), а після смерті поета у пресі з’явилася книга “Романтичне мистецтво” (1868), високо оцінена поколінням пресимволістів і символістів (П. Верлен, П. Валері, А. Рембо, С. Малларме, М. Метерлінкта ін.). “Романтичне мистецтво” складається з окремих есе, присвячених творчості В. Гюго, Е. Делакруа, Е. По та інших представників романтизму. Бодлер викладає своє розуміння мистецтва, абсолютизуючи деякі аспекти романтизму. Художник для нього — особа одержима. Процес творчості подібний гіпнотичному трансу. Ці думки співпадають з переконаннями німецьких романтиків, але Бодлер робить акцент на містичній природі творчості. Поет у нього не завжди сам розуміє написане. Він підхоплює непомітні для інших “знаки”, дані зверху, і на інтуїтивному рівні спілкується із Універсумом мовою символів. Та відмова Бодлера служити мерзенному світу не означає занурення в “чисте мистецтво”. Він співпрацював із “парнасцями” і розділяв їхню естетичну позицію, але сам творив за своїми законами. Естетизація потворного у Бодлера поєднується із настроями протесту, із прагненням показати весь жах злиденності і безправ’я міських низів. У вірші в прозі “Іграшки бідняків” (1857) поет описує типову, на його думку, паризьку картинку: двоє дітей по різні боки чавунної огорожі грають кожний своєю іграшкою. Тільки у маленького буржуа іграшка дорога і красива, а у бідняка її замінив мертвий щур. Та поет малює не тільки соціальні протиріччя. Двоє дітей по різні боки огорожі нерівні тільки зовні. Багач не менше скривджений долею, ніж бідняк. Обидва відчайдушно заздрять один одному. Бідняк із заздрістю дивиться на красиві іграшки, а багач мріє вирватися за межі чавунних ґрат своєї “клітки”. Таким чином, маленька поема переростає “соціальність” і перетворюється на глибокий філософський твір про вічну незадоволеність кожної людини, яка закладена в ній від народження і не залежить від виховання і зовнішніх обставин життя.

У прозаїчній поезії, названій англійською “Куди завгодно — тільки подалі від цього світу”, Бодлер порівнює пошуки щастя із метушнею пацієнтів, що лежать в одній палаті. Кожний з них прагне зайняти ліжко трохи краще, та це не робить хворих здоровими, і вирватися із тужливої атмосфери лікарні вони все одно не можуть.

Г. Флобер назвав Бодлера “романтиком, доведеним до абсолюту”, а сучасники вважали біснуватим і ховали його вірші в “пекло” (так називається спеціальне сховище Паризької бібліотеки). Бодлера вважали провісником символізму і модернізму загалом, але його поезія виходить за межі багатьох “ізмів” і займає своє особливе місце в історії світової літератури. Зображуючи плотське єство світу, Бодлер служив абсолютному мистецтву і таким чином готував підґрунтя реалістичних і навіть натуралістичних тенденцій не тільки у французькій, а й у світовій літературі. Показуючи “швидкоплинні радості порочної тварини”, тобто людини, він передчував майбутній розвиток імпресіонізму. І, безумовно, Бодлер є однією з найяскравіших постатей світового декадансу з його пишною і витонченою естетизацією смерті. В теоретичній праці “Художник сучасного життя” (1863) Бодлер так охарактеризував післяреволюційну Францію і взагалі сучасний світ: “…величезна процесія могильників, політиків, закоханих, буржуа. Ми всі неначе святкуємо чийсь похорон”.

Світ поезії Бодлера є космосом, перевернутим з ніг на голову: кохану він порівнює з Вельзевулом, совість — із вошами, а прекрасний Париж виступає в його словесних картинах у вигляді канав, що кишать пацюками. Це проклятий світ, породжений хворою уявою, але уявою, осяяною геніальністю. У сучасному літературознавстві таку манеру зображення називають художньою ентропією (від грець, епїгоріа — поворот, перетворювання, обертання). Цей термін прийшов із природознавчих наук, де означає різке розбалансування системи, втрату нею життєздатності. М.М.Бахтін увів даний термін у літературознавство. Ним він позначав стан, протилежний карнавальному, тобто втрату соціальної енергії, ентузіазму народної душі. До ентропії були схильні Т. де Квінсі, О. Вайльд, В. Єрофєєв, Ф. Бегбедер. Ентропія, взагалі, є характерною для сучасного стану стомленої культури, що пережила дві світові війни та безліч революцій. Франція прийшла до такого стану раніше, ніж інші країни, і тому Бодлер був одним із ранніх носіїв цього явища. “П’яним потрібно бути завжди. Це є всім, і в цьому все питання. Щоб не відчувати важкого тягаря часу, що трощить вам плечі і згинає до землі, потрібно постійно бути нетверезим. Однак, що пити? Вино, поезію або добродійність — що хочете… Але пийте! А якщо ненароком на сходах замку, на зеленій траві, в похмурій самотності власної спальні ви отямитесь, спитайте у вітру, у хвилі, у зірки, у птаха, у стінного годинника — у всього, що рухається, стогне, котиться, — спитайте: котра година? І вітер, зірка, птах, стінний годинник вам скажуть: час упиватися! Щоб не бути рабами, яких шматує Час! Пийте, пийте без кінця! Вино, поезію, добродійність. Що хочете!”, — говорив Бодлер, руйнуючи своє життя, протестуючи проти “буржуазії” і створюючи болісні квіти поезії.

Популярність Бодлера у сучасному світі дуже висока. Він — один із фундаторів

не тільки символізму, а й сучасного маргіналізму який має неабияке значення в літературі нових часів. А. Рембо назвав його “справжнім богом”, і цей статус залишається за ним і понині.

Бодлерівський інститут в США підрахував: у сучасному світі існує більш ніж 60 тисяч праць, присвячених творчості французького поета.

У 2008 році в Парижі у видавництві “Галлімар” вийшла книга Робера Копа “Шарль Бодлер — чорне сонце сучасності”, автор якої вважає, що популярність похмурого поета пояснюється гострим відчуттям одряхління сучасної європейської цивілізації. Так само, як і в часи декадансу, які припали на кінець XIX — початок XX ст., сучасна Європа відчуває втому від себе самої, не має сил для розвитку і поступово згасає. Бодлер є співцем такого стану, співцем спліну, і тому залишається актуальним.

Дітькова, кандидат педагогічних наук Запоріжжя

Pages: 1 2