Сергій Сергійович Прокоф’єв народився 23 квітня 1891 року в Сонцовке Екатеринославской губернії (тепер сіло Червоне Червоноармійського району Донецької області) . Батько його - Сергій Олексійович - би л ученим агрономом, що керує в маєтку поміщика Сонцова. Від нього передалася синові любов до природи. Серед дитячих рукописів Сережи Прокоф’єва зберігся зошит, у якій хлопчик відзначав, коли які квіти розцвітають Всонцовке.

Музику він чув у будинку із самого народження. Мати Марія Григорівна грала сонати Бетховена, мазурки й ноктюрни Шопена, п’єси Чайковського. У п’ять із зайвим років Сережа вже склав фортепианную п’єску за назвою “Індійський галоп”. Незабаром з’явилися й інші твору

Хлопчикові було дев’ять років, коли його привезли в Москву й він уперше потрапив в оперний театр. Повернувшись у Сонцовку, він почав писати оперу “Велетень” на власний сюжет

Утворенням Сережи спочатку займалися його батьки, які були освіченими, інтелігентними людьми, розумними й строгими вихователями. Вони привчили його до зосередженої й систематичної праці. Батько привчив сина російській мові, арифметиці, географії, історії, ботаніці. Мати - Іноземним мовам (з дитинства Сергій Сергійович знав дві мови - французький і німецький, пізніше англійський) . Марія Григорівна була і його першою вчителькою музики. Побачивши успіхи сина, вона вирішила показати його якому-небудь великому музикантові

Узимку 1902 року його привезли в Москву до Сергія Івановичеві Танєєву - видатному композиторові, професорові Московської консерваторії. Відзначивши дарування хлопчика, Танєєв порадив почати з ним серйозні заняття гармонією й систематичне ознайомлення з музичною літературою. За рекомендацією Танєєва в Сонцовку на літо прибув молодий музикант, що закінчив Московську консерваторію із золотою медаллю. Це був Рейнгольд Морицевич Глиэр, згодом відомий радянський композитор, автор балетів “Червоний мак”, “Мідний вершник”, концерту для голосу з оркестром і інших творів

Живі, цікаві заняття із Глиэром виявилися сприятливий вплив на розвиток таланта Прокоф’єва. Під керівництвом учителя він став незабаром писати симфонію й оперу “Бенкет під час чуми” по Пушкіну. Глиэра вразило в його учні дивне сполучення дорослого професійно-серйозного відношення до музики, самостійності суджень і - зовсім дитячих рис. Так, на пюпітрі у дванадцятирічного Сережи Прокоф’єва, що складало оперу або симфонію, стояла гумова лялька по імені Пан, що повинна була слухати новий твір

Найсильнішим захопленням майбутнього автора прославлених опер і балетів був театр. Зі своїми друзями - сонцовскими хлопчиками й дівчинками - він постійно придумував і грав подання, на яких були присутні мешканці будинку Всонцовке.

Уже в дитинстві Прокоф’єв виявив рідку спостережливість і розмаїтість інтересів (література, театр, шахи) . Цікаво його хлоп’яче захоплення залізної дорогий, швидким і точним рухом. Одним з дивних властивостей творчості дорослого композитора Прокоф’єва стане стрімкість, динамічність, через яку він передасть своє нове відчуття життя, її молодості, неї руху

В 1904 році, за порадою Глазунова, світловолосий тринадцятилітній хлопчик прийшов на іспити в Петербурзьку консерваторію. Іспит вів Н. А. Римськ-Корсаків. “Це мені подобається! ” - весело викликнув він, побачивши Прокоф’єва, що згиналося під вагою двох папок, де були складені його твори (чотири опери, дві сонати, симфонія й досить багато фортепианних п’єс) . Приймальна комісія (Е” її склад входили А. К. Глазунов і Н. А. Римськ-Корсаків) була піднесена абсолютним слухом і вмінням читати слиста.

Сережу прийняли, і життя його круто змінилася. Замість вільного степового простого українського села Сонцовки, у якому він народився й провів дитинство, хмурий Петербург, де стояло серйозно й довго вчитися

Прокоф’єв учився в консерваторії в чудових російських музикантів: Анатолія Костянтиновича Лядова (гармонія, контрапункт) , Миколи Андрійовича Римского-Корсакова (інструментування) .

У консерваторські роки збагатилася й розвилися його музичні смаки. До улюбленого з дитинства Бетховенові й Чайковському додалися Григ, Вагнер, Римськ-Корсаків, Скрябін, Рахманінов. Він познайомився із творами сучасних західноєвропейських композиторів - Р. Штрауса, Дебюсси.

Інтерес до вивчення класичної й сучасної музики, а також до творчості один одного зблизив Прокоф’єв з Миколою Яковичем Мясковским. Дружба, що почалася в роки їхнього спільного навчання в Петербурзькій консерваторії, тривала протягом всього життя

Пройшло кілька років. Музичні твори Прокоф’єва вражали слухачів, викликали палкі суперечки. Усе, що він написав, було новим по манері й по змісту - молодим, задерикуватим, сміливим

Закінчивши в 1904 році консерваторію, Прокоф’єв багато років виступав як піаніст у Франції, Іспанії, Англії, Америці, Японії, на Кубі й у багатьох європейських країнах. Усюди композитор грав свої твори, а його нові опери й балети виконувалися в різних містах миру. Так, в1921 році в Чикаго відбулася прем’єра веселої, блискучої опери Прокоф’єва “Любов до трьох апельсинів” (по казці італійського письменника Карло Гоцци) . У тому ж році композитор закінчив третій концерт для фортепіано. Найкращі твори Прокоф’єва того років були присвячені Батьківщині. Російські мелодії звучать у п’єсах для фортепіано “Казки старої бабусі”, у яких оживають спогаду дитинства й герої народних казок. Туга за Батьківщиною ставала усе гостріше. “У вухах моїх повинна звучати російське мовлення, я повинен говорити з людьми моєї плоті й крові, щоб вони повернули мені те, чого мені тут бракує: свої пісні, мої пісні”, - писав Прокоф’єв

У середині 20-х років Прокоф’єв з величезною радістю відгукнувся на речення С. П. Дягілєва написати балет на тему про будівництво нового життя в Росії. Сюжет балету, названого “Сталевий скок”, виявився наївним, “індустріальним”. “Прокоф’єв подорожує по наших країнах, але відмовляється мислити по^-нашому”, писали закордонні газети про прем’єра балету, поставленого в Парижі й Лондоні в 1927 році

За кордоном Прокоф’єв зустрічався з багатьма видатними діячами мистецтва (композиторами Равелем, Стравінським, Рахманіновим, диригентами Стоковским і Тосканини, кіноартистом Чарли Чапліном і багатьма іншими) . Але атмосфера пропасного художнього життя Парижа 20-х років не задовольняла його. “Я повинен повернутися. Я повинен знову вжитися в атмосферу рідної землі… У вухах повинна звучати російське мовлення… Тут я знесилююся. ” І нарешті він знову будинку. Прокоф’єв знову зустрічається зі своїми друзями Мясковским і Асафьевим. Починає працювати разом з радянськими режисерами, балетмейстерами, письменниками. Його захоплюють завдання втілення високих ідей, людяності, можливість звертання не до вузького кола “цінителів”, а до величезних мас народу

Композитор багато й увлеченно працює, створюючи один прекрасний добуток за іншим. Вони різні по темах, часу дії, характерами героїв. Але в усіх їх є щось загальне. Усюди композитор зіштовхує віч-на-віч світлі образи й образи жорстокості й насильства. І завжди затверджує перемогу високих людських ідеалів. Сміливість, властивому Прокоф’єв-композиторові, вражає у всіх цих творах

В 1935 році створений балет “Ромео й Джульетта” (по трагедії Шекспіра) . Герої його відстоюють свою любов у боротьбі із кривавими середньовічними забобонами, що велять їм ненавидіти один одного. Трагічна смерть Ромео й Джульетти змушує примиритися ворогуючі здавна сім’ї Монтекки й Капулети.

До Прокоф’єва великі музиканти, що писали балетну музику, не зважувалися звертатися до шекспірівських трагедій, уважаючи, що вони занадто складні для балету. А Прокоф’єв створив добуток, перейнятий духом Шекспіра. Поетична, глибока, утримуюча реалістичні, психологічно точні портрети діючих осіб “Ромео й Джульетти” дала можливість балетмейстерові Л. Лавровскому поставити балет, що придбав світову славу (прем’єра балету відбулася в 1940 році в Ленінградському державному академічному театрі опери й балету імені С. М. Кірова) .

Pages: 1 2