Тарас Шевченко належить до найбільших народних поетів всесвітньої історії літератури. Його поезія національна й інтернаціональна. Він підняв не тільки тему українського народу, що стогнав під гнітом царату, але й інших поневолених націй. У своїх добутках великий поет жагуче ставав на захист гноблених, викриваючи й засуджуючи тих, хто знущався з народів, принижував їх. Поеми «Сон» і «Кавказ» є свідченням великої цивільної сміливості Шевченко, незламності його духу.
- Поему «Сон» великий Кобзар у підзаголовку назвав «комедією». Таке жанрове визначення підкреслювало її викривальний, сатиричний характер.

Основний ідейний напрямок Шевченкового «Сну» - політичний осуд царату як інституту влади. Образ пануючи Миколи є уособленням самодержавства
с його людиноненависницькими, хижацькими принципами. Увага ліричного
героя, на мою думку, найбільше зосереджено на цьому образі. Свій гнів і
обурення оповідач направляє насамперед проти пануючи. Тому що все, що діється на закрепащенной Україні, у каторжному Сибірі, у столичному Петербурзі, - узаконене
монархом, всі злочини освячуються його всевладним ім’ям.

Вістря Шевченковой сатири насамперед спрямований проти великодержавних «богів» - пануючи й цариці. Сатиричні портрети цих великих вельмож імперії переростають у карикатури. «Ватюшка» - цар «сердитий», «бовтає», виліз, начебто з барлогу ведмідь», «ледь переносить ноги», від похмілля аж посинів, «вилупив лазеньки із чола», «начебто скажений гримить» і т.п.. Нещадно насміхається поет і із цариці. Вона «начебто опеньок засушений, тонка, довгонога, так ще й на нещастя, нещасна, качає главою», «начебто й чапля між птахами, скакає, бадьориться». Великодержавна пара, «начебто сичі надуті», радяться «у батьківщині… і нових петлицях, і в муштрах новітніх». Сусідство в художньому контексті слів «батьківщина», «муштра», «петлиці» безперечно, цілком зрозуміло, вона розкриває, що імперія тільки й тримається на військовій силі й багнетах

Тут же автор гнівно стратить придворну знать, цих «блюдолизів», ревних служителів імперії. Вони «золотом облиті», «начебто кабани годовані - мордаті, пузаті».

Вершиною Шевченкового сатиричного сміху є гротескна картина, що Іван Франко назвав «генеральним мордобоєм». Вона розкриває всю механіку Російської імперії, де все вирішується насильством. Отже, у поемі «Сон» ідея викриття імперії й боротьби проти її є наскрізний. Відповідно трикартинной композиції добутку поет тричі, щораз по-іншому, проголошує її: перший раз - у риторичному питанні « чиДовго ще на сім мирів катам панувати?», удруге - у ліричному звертанні до революционерам-кайданникам - розкинути свої дума-квіти, втретє - у картині, де змальований цар після того, як зникла його опора. Ми бачимо, як глибоко продумана композиційна система допомагає точному, яскравому втіленню ідейного змісту

Великий співак поневоленого народу розумів, що в такому ж пригнобленому стані, як і український народ, перебували й інші народи Росії. Поруч із поемою «Сон» і багатьма іншими добутками, присвячених Україні, він пише полум’яний добуток «Кавказ». Світогляд Шевченко розширюється. Відображаючи інтереси й прагнення працюючих мас України, поет разом з тим виявляє глибоке розуміння того, що положення всіх пригноблених народів Російської імперії однакове

Поема «Кавказ» відзначається винятковим багатством сатиричних засобів. Так, зображуючи царську Росію як в’язницю народів, що імператор і його слуги хочуть видати за країну загального благополуччя, автор із сарказмом зауважує:
А тюрьм, а люду!..
Що й уважає!
Від молдаванина до фіна
На всіх мовах есе мовчить,
Тому що благоденствує!

Читаючи поему, ми відчуваємо ненависть поетів до грабіжницької політики самодержавної Росії, до сатрапів-колонізаторів, які слізьми й кров’ю заливають землі горців:
За горами гори, хмарою оповиті,
Засіяні горем, кров’ю политі…

Пройнявшись болями кавказьких народів, автор виливає свій праведний гнів у рядках, які таврують загарбницьку політику Російської імперії, що тримається на крові й насильстві

А зліз, а крові? Напоїти
Всіх імператорів би стало…
Не ріки - море розлилося,
Вогненне море.

Читач разом з поетом відчуває гнів, коли мова йде про панів-лібералів, які тільки на словах захищали народ:
Ви любите на браті Шкіру, а не душу! - с обуренням кидає він «старшим братам».
Уболіваючи за долею пригнобленого люду, автор висловлює тверду впевненість у звільненні поневолених народів з колоніального ярма: Устане правда! Устане воля!… Боріться - поборете! Ці заклик^-заклики-призови-призови-гасла-заклики стали крилатими на сторіччя.

З теплотою й любов’ю виписаний у поему образ Прометея. Як символ нескореності, мужності й волелюбності народів Кавказу: …і не вип’є Живлющої крові, Воно знову оживає й сміється знову. У безсмерті Прометея - безсмертя народу. Упевнено звучать слова поета: Не вмирає душу наша, Не вмирає воля. У поемі «Кавказ» автор розвінчує загарбницьку політику царського самодержавства й прославляє волелюбний дух народів Кавказу й всіх народів мира

Породжені конкретними історичними умовами минулого сторіччя, ідеї й образи поем «Сон» і «Кавказ» своїм значенням виходять за межі тієї епохи, тому що в них відбилися такі закономірності суспільного розвитку, які надають їм життєвою сили на століття. Ненавидячи війну, Тарас Шевченко призвав гноблені народи Росії воювати проти, загального ворога - Росіянці імперії