Це економічний спад був відбиттям політичного застою. Популярність Болівії стала рости спочатку з рядом військових диктаторів, серед яких був маршал Andres de Santa Cruz, президент із 1829 до 1839 року. Поступово перетворюючи зруйновану війною болівійську економіку й фінансове становище, Santa Cruz в 1830их роках зміг об’єднати Болівію з Перу, успішно ськинувши в Лімі режим місцевого диктатора генерала Agustin Gamarra. Сполучник Болівії з Перу відомий як, КОНФЕДЕРАЦІЯ (з 1836 до 1839 року) . Але Чилійське військове втручання зруйнувало спробу КОНФЕДЕРАЦІЇ; Болівія швидко залишилася одна одинешенька й із цього часу відмовилася від всіх спроб міжнародної експансії.

Зусилля Болівії протягом наступної половини сторіччя були спрямовані переважно на об’єднання її віддалених областей, погоджені взаємини між ядром республіки Altiplano і східними долинами Анд. Ця спроба була приречена на провал, тому що Болівії не вистачало населення й ресурсів, щоб використовувати багаті можливості Амазонки або Тихоокеанського узбережжя. Незважаючи на величезне багатство нітратів і гуано, наявні на Тихоокеанському Узбережжі, нації була нездатна використовувати його навіть за допомогою іноземного капіталу. Той невеликий капітал, що був у розпорядженні вищого класу Болівії, був вкладений у шахти Altiplano, тому болівійські ресурси експлуатували Перуанці, Чилійці, Північні американці й англійці. Між Чилійською війною з КОНФЕДЕРАЦІЄЮ ( 1838-39) і спалах Тихоокеанської Війни (1879) , Чилі успішно розширював свої вимоги, шляхом і дипломатичного тиську й, нарешті, воєнними діями проти Болівійського суверенітету на величезних територіях болівійського Тихоокеанського прибережжя.

Втрата прибережної зони.

Війна за Тихий океан ( 1879-84) веде своє походження від більших англо-чилійських інвестицій у Болівії, починаючи з 1840-их років, коли були вкладені інвестиції в покладі гуано болівійської прибережної провінції Atacama. З відкриттям покладів нітрату в 1860-их роках, Чилійська агресивна експансія на узбережжя поширилася ще далі. Рядом договорів Чилі розширили свої територіальні вимоги й домоглися одержання комерційних концесій на Болівійській території. У відповідь на цей тиськ Болівія підписала спільний договір з Перу в 1873 році; але це не залякало Чилійців. Коли уряд Болівії спробувало збільшити податок на Чилійські компанії по видобутку нітратів у Болівії, Чилі односторонньо захопило Болівійську територію в 1879 і вийняли Болівію й Перу до війни. У травні 1880, у битві під Tacna Чилі перемогли об’єднану БОЛИВИЙСЬКИ-ПЕРУАНСЬКУ армію, припинивши цим діючий Болівійський опір. Ськоріше, замість того, щоб атакувати Андськое ядро Болівії, Чилійці не обертали уваги на Болівію до кінця війни, а організували масивну навалу на Перу, результатом якого стало захоплення Ліми.

Відхід тихоокеанського узбережжя до Чилі в багатьох аспектах був, можливо, благословенням для Болівії. Тихоокеанська війна ознаменувала головний поворотний момент у національній історії. Від падіння Конфедерації до Тихоокеанської війни, Болівія пройшла крізь одні з гірших періодів диктаторського правління у всій Латинській Америці в 19-ом сторіччі. Десятиліття 1860-их і 70-их, однак, стали тим часом, коли Андськая гірничодобувна промисловість відродилася під впливом нових внеськів капіталів із Чилі й Великобританії. Вчасно Тихоокеанської війни умови міжнародного ринку срібла й введення нових технологій і капіталу сильно пожвавили національну гірничодобувну промисловість. Тихоокеанська війна дозволила новим підприємцям гірської промисловості захопити політичний контроль над націями.

УТВОРЕННЯ ЛІБЕРАЛЬНОЇ Й КОНСЕРВАТИВНОЇ ПАРТІЙ.

Починаючи з 1880 року, під президентством Нарцисо Камперо ( 1880-1884) , Болівія перейшла в еру цивільного уряду з національним вищим класом, розділеним на ліберальну й консервативну партії, які стали ділити влада між собою.

Ця політична система внутрішньокласових партій остаточно принесла Болівії стабільність, у якій вона бідувала для економічного розвитку. Хоча партії розділялися по своїх поглядах, вони були єдині в їхньому прагненні забезпечити економічний розвиток. З 1880 по 1899 рік націями правили консерватори, чия основна функція була заохотити гірничодобувну промисловість шляхом розвитку міжнародної мережі залізниць.

Коли ліберали захопили владу в консерваторів у результаті так званої федеральної революції 1899 року, вони успадкували вже економічно розвинені нації. Федеральна революція, хоча припуськала боротьбу за постійне розміщення національних установ у містах Сукре або Ла Пас, була насправді й, насамперед, боротьбою за владу між консервативною й ліберальною партіями. До нещастя для консерваторів, їхня сила була також тісно пов’язана із традиційною елітою Chuquisaca, більша частина яких мала спільні нтерес зі срібло добувною промисловістю. Ліберали, в основному, опиралися на Ла Пас, що до цього часу був в 3 рази більше Сукре й був самим населеним містом (72 тисячі з 1,700,000 населення в 1900 р.)

РОЗВИТОК ВИДОБУТКУ ОЛОВА.

Перемога лібералів була також тісно пов’язана з основною зміною в гірничодобувній економіці. Оськільки світовий ринок срібла почав руйнуватися в 1880-их і на початку 1890 років, основний поворот у видобутки олова почався на Болийськом Altiplano. Виявлене у зв’язку зі сріблом олово не ставало важливим продуктом до кінця 19-ого сторіччя, коли потреба в олові раптово підськочила у всіх головних промислових країнах. Тому до 1900 року олово зовсім замінило срібло як головний експорт Болівії, нараховуючи більш, ніж 50 % від національного експорту. Поворот е видобутку олова відбувся не тільки одночасно з повстаннями лібералів і був тісно пов’язаний з новою партією, але він також привів до фундаментальних змін усередині капіталістичного класу Болівії. У той час, як еліта, пов’язана з видобутком срібла була майже винятково болівійської, нові виробники олова були набагато більше космополитични, містячи в собі в перші роки, іноземців всіх національностей також як і нових Болівійських підприємців. Сам видобуток олова поглинав набагато більше капіталів і приносила набагато більше доходів, чим стара серебродобивающая промисловість. Виниклі нові компанії стали більше розвиненими міжнародними підприємствами, що управляються професійними менеджерами.

Принеся в такий спосіб нову уськладнену економіку й політичну стабільність, уже досягнуту при консерваторах і продовжену лібералами, оловодобивающая еліта знайшла вигідним відмовитися від прямого причетності до національного політичного життя. У той час, як болівійські президенти при консервативному правлінні в 19-ом столітті або самі були срібними магнатами (Gregorio Pacheco, 1884-88;Aniceto Аrce, 1888-92) або були близько пов’язані з такими магнатами, як їхні партнери або помічники (Mariano Baptista, 1892-1896, Severo Fernandez Alonso, 1896-99) , ліберали й наступні президенти 20-ого сторіччя були поза гірничодобувною елітою. Жоден олов’яний магнат не приймав активної участі в лідерських позиціях усередині політичної системи. Замість цього вони покладалися на більше ефективну систему тиську на політичні угруповання.

Ліберальне правління ( 1899-1920) Першорядне завдання для ліберальних політиків, які керували Болівією з 1899 по 1920 під керівництвом Ismael Montes (двічі президента c 1904-08 і c 1913-17) , була влагодити хронічні прикордонні проблеми Болівії й продовжувати й розширення мережі комунікацій початої консерваторами. Із Чилі, в 1904 був підписаний міцний мирний договір, що визнає втрату всіх колишніх Болівійських територій.

Також були вирішені проблеми Акри: центральний уряд почав невдалу спробу розтрощити місцеві повстання (1889 - 1903) на охопленої гумовим бумом території Акри на Бразильській границі. Таємна підтримка повсталими бразильцями й поразки болівійської армії остаточно переконали лібералів продати цю територію Бразилії за договором Petropolis (1903) . У результаті фінансових компенсацій забезпечених двома договорами, Болівія змогла фінансувати велику еру залізничного будівництва - до 1920 року більшість головних міст були зв’язані залізницею, а Ла Пас був пов’язаний із двома чилійськими порти тихоокеанськими портами Antota-gasta і Arica ; нові лінії були початі й доведені до озера Titicaca і в такий спосіб до Перуанська границі, а також до Tarija і відповідно до Аргентинській границі.

Pages: 1 2 3 4 5 6