Не маючи змоги викласти всю історію питання, обмежимось тільки післявоєнним періодом українського радянського літературознавства. Упорядник двотомного академічного видання творів Котляревського А. Шамрай вважав «Енеїду» однією з форм «раннього українського реалізму в його спорідненості з критичним реалізмом XIX ст. і відмінності від нього». Дослідник певною мірою приймав визначення П. Житецького, але по-своєму розкривав його сутність і. специфіку: «…етнографізм — це рання форма реалістичного відтворення народного життя, яка зникає в період розквіту критичного реалізму в другій половині XIX століття. Бо ж етнографічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту безчіро-никнення в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів. Отже, оцінюючи побутові картини в «Енеїді» як значне досягнення на тому етапі українського реалізму, ми повинні разом з тим відзначити і обмеженість його в порівнянні з творчістю Шевченка…»

Своєрідність реалізму Котляревського зокрема і української літератури того часу відчував так само і О. Білецький: «…В українській літературі цієї епохи (від другої половини XVIII століття до виступу Шевченка) переважає те, що можна було б назвати дидактичним, моралізуючим реалізмом…» І64; далі серед ряду творів тут згадано й «Енеїду» Котляревського.

Академічна восьмитомна історія української літератури в розділі «Напрями і стилі» відзначає, що в І. Котляревського виразно виявилися риси і бурлескно-траве-стійні, і ознаки сентименталізму, подекуди романтизму і, зрештою, елементи реалізму. Відзначаючи, що бурлеск був значним кроком у створенні передумов реалізму в українській літературі, дослідники пишуть: «Розвиток реалістичних начал у цю епоху все частіше стає результатом свідомих зусиль письменників. Так, принцип правдивого опису подій проголошує І. Котляревський в «Енеї-ді». Прагнення до граничної правдоподібності навіть у найменших деталях особливо стає очевидним при порівнянні ранніх редакцій поеми з остаточними»

У праці під назвою «Біля джерел української реалістичної поезії» П. Хропко досліджує шлях еволюції реалістичного напрямку: «Тим міцним підґрунтям, що на ньому зросла велична будова нового українського письменства, тією основою, яка забезпечила естетичну нев’янучість і велику пізнавально-виховну силу його кращих творінь, були насамперед реалістичні принципи художнього бачення і освоєння життя» 169. Розглядаючи початковий етап «в історії розвитку українського реалізму… що припадає па період становлення нової української літератури (з середини XVIII століття до 40-х років XIX століття)», зокрема про «Епеїду» автор говорить: «Травестуючи античний оригінал, український пост зумів органічно поєднати веселий, дотепний сміх, яскраві комічні ситуації з глибоким, серйозним підходом до змалювання дійсності, з широкими реалістичними узагальненнями, з нищівним сатиричним викриттям суспільних пороків свого часу».

Р. Гром’як у статті «Енеїда» І. Котляревського і час» із спостережень над естетичною оцінкою поеми уникає терміну реалізм. Що ж до шевченківського реалізму Гром’як цитує твердження Б. Бурсова: «…необхідно зрозуміти пушкінський реалізм як загальнолюдський і як специфічно російський, притім, так би мовити, родоначальний, основоположний» 170, а про Котляревського говорить, як про «письменника-просвітитсля».

Отже, маємо дві протилежні точки зору па «Епеїду» Котляревського — перша: ніякого реалізму, навіть елементів його; друга: реалізм (за відомою класичною формою Енгельса), який передбачає, крім правдивості деталей, правдивість у відтворенні типових характерів у типових обставинах» т

Де ж істина?

Передусім слід нагадати, що історикам української літератури і сьогодні не слід стояти осторонь дискусій з історії російської літератури. Адже не треба доводити, наскільки близьким і взаємозв’язаним був літературний процес, розвиток письменства в Росії й на Україні.

Коли заперечувати в «Енеїді» Котляревського будь-який «реалізм», то що ж ми маємо в цій класичній поемі — класицизм, псевдокласицизм, романтизм? Відомо, що сучасна історія та теорія літератури розрізняє такі види реалізму: античний, періоду Відродження, просвітительський, критичний і соціалістичний. Інколи ще вжинається термін передреалізм: «…так деякі літературо-знавці називають - тії період у розвитку літератури, коли з’являються окремі ознаки, риси реалізму, зокрема сатиричні твори у російській і українській літературі XVIII ст.» І72, тобто період перед появою критичного реалізму.

Терміну передреалізм не подає Краткая Литературная Знциклопедия, і для цього є серйозні підстави. Адже термін цей передбачає, ніби до означуваного ним періоду ніякого реалізму взагалі не було, а справді ж був реалізм античний, періоду Відродження й просвітительський.