Зараз уже важко зрозуміти, чому «Пушкінський будинок» Андрія Битова (рід. 1937) - роман інтелектуальн і культурологічний, а зовсім не політичний - був заборонений до публікації в СРСР протягом без малого 20 років, чому, виданий в американському видавництві «Ардис», він поширювався в самвидаві й кваліфікувався «компетентними органами» як антирадянський добуток, що ганьбить радянський лад. Опублікований в «Новому світі» наприкінці 1980-х, поряд з іншими «повернутими» добутками, він теж був сприйнятий у сугубо політичному контексті (викликавши при цьому розчарування), і лише пізніше прийшло розуміння тої ролі, що цей роман зіграв в історії літератури, що шукає шляхи, відмінні не тільки від соцреалистического канону, але й від реалістичної традиції в цілому.

Перехідне положення роману на цьому шляху досить чітко, хоча й із протилежними знаками, було зафіксовано критиками, що писали про нього. Так, традиціоналіст Юрій Карабчиевский при загальній позитивній оцінці дорікав Битова за зайву прихильність «грі» на шкоду життя, а постмодернист Віктор Ерофеев, навпаки, обізвав роман «пам’ятником минулому часу» за традиційність і зайву авторитарність стилю40.

Герої «Пушкінського будинку» - літературознавці, причому в текст роману включені цілі статті, їхні проекти й фрагменти, що аналізують і сам процес літературної творчості й культурного розвитку. Рефлексії на літературознавчі теми

постійно віддається й автор-оповідач (наприклад, у додатку «Ахіллес і черепаха (Відносини між автором і героєм)»). Автор-Творець знаходить свого двійника в оповідачі-романісті, що постійно ремствує на невдачі романостро-ительства, на ходу изменяющим плани подальшого оповідання, а наприкінці що навіть зустрічається зі своїм героєм і задающим йому провокаційні питання (відповіді, на які він як романіст, природно, знає). Виникаюча завдяки такій поетиці просторово-тимчасова воля з легкістю дозволяє розвертати версії й варіанти тих самих подій, воскрешати, коли треба, що вмерли героїв, посилатися на початку на кінець роману й максимально розмивати фабульні зв’язки всякого роду додатками й коментарями. Крім того, більшу роль у романі грають напівпародійні відсилання до російської класичної літератури - у назвах глав, епіграфах і т.п. Роман Битова намагається за допомогою цитатности відновити зруйновану тоталітарною культурою зв’язок з модерністською традицією: і переклику «Пушкінського будинку» із класиками російського модернізму задані автором, навіть якщо й виникають випадково.

У романі герої, що зберегли органічний зв’язок саме із традиціями культури, похованою радянською цивілізацією, виглядають єдино теперішніми, і в цьому змісті вони, по Битову, аристократични. Це дід головного героя Левушки Одоевцева, Модест Платонович Одоевцев, і дядько Диккенс, друг сім’ї й для Леви «заступник» батька. Їх поєднує здатність до неготового розуміння на противагу готовим, що симулює реальність, поданням. Воля Модеста Платоновича й дядьки Диккенса носить чітко модерністський характер: рівність особистості самої собі виражається в створенні власної, незавершених і незалежної Від пануючих стереотипів інтелектуальної реальності. Очевидно, такий і авторський ідеал волі. Принаймні - на початку роману, де й запропоновані портрети діда й дядька Диккенса.

Що ж протилежно волі? Не насильство, а симуляція реальності - її підміна поданнями, системою умовних знаків, «копій без оригіналів», якщо скористатися вираженням Жана Бодрийяра, творця теорії симулякра й симуляції. Саме симуляція в «Пушкінському будинку» розуміється як найважливіший духовний механізм всієї радянської епохи. Символічну роль у цьому плані здобуває епізод смерті Сталіна, взагалі символичний для багатьох, якщо не всіх «шестидесятників» (неважко згадати аналогічні сцени в Трифонова, Аксьонова, Бондарева, Евтушенко й багатьох інших). Однак специфіка битовского сприйняття полягає в тому, що смерть Сталіна написана їм не як момент звільнення від гніта тирана, але як апофеоз симуляції. У цьому випадку - симуляції загальної скорботи.

Послесталинская, «оттепельная» епоха, по переконанню автора роману, не тільки не усунула симуляцію як основна властивість радянської реальності, але й удосконалила її - симуляція придбала більше органічний і тому менш очевидний характер. Як породження цієї, по-новому органічного ступеня симуляції з’являється в романі «міф про Митишатьеве». Митишатьев не що просто знижує двійник головного героя - ні, це чистий зразок нової людської породи, виведеної в результаті тотальної симуляції. У цьому змісті він дійсно мифологичен, тому що зримо здійснює радянський міф про «нову людину», що сходить у свою чергу до ницшеанской, також мифологичной, концепції надлюдини. «Сверхчеловечность» Митишатьева - у тім, що він щирий геній симуляції, ні до яких інших форм існування просто не здатний.

По суті справи, через Митишатьева здійснюється новий рівень симуляції. Якщо «класичному» радянському миру ще протистоять люди типу діда Одоевцева або дядька Диккенса - самим фактом свого, справжнього, існування доказивающие можливість вільної реальності, всупереч владі мнимостей, то митишатьевская симуляція виключає всяке відношення до реальності й тим самим виключає навіть потенційну можливість реальності як такий. Примітно, що Митишатьев такий же філолог, як і Лева Одоевцев, і через двойнические відносини з Лівої також втягнуть у поле взаємодії із класичною традицією російської культури: характерно, наприклад, що саме з Митишатьевим б’ється на дуелі Лева. Але Митишатьев у романі Битова - не подриватель традицій, скоріше, саме явище Митишатьева - доказ перетворення всіх можливих культурних порядків в. симуляцію. Саме в цьому змісті він - спокусник Леви, що намагається вчепитися за віру в непорушність культурної пам’яті й культурної традиції: навіть у його свідомості «міфи Митишатьева давно вже стали більше реальними, чим сама правда».

Більш складно драма симулятивного існування втілена в психологічному світі головного героя - Леви Одоевцева. Існують різні критичні оцінки цього персонажа, але його своєрідність саме в тім і полягає, що він не піддається однозначній оцінці, вислизає від її42. Лева, на відміну від інших персонажів роману, що належать до того ж, що й він, поколінню, бачить симу-лятивную природу дійсності й розуміє, як небезпечний прояв свого й справжнього на тлі загальної симуляції: «»Сам непристойне, сам згубне й безнадійне - стати видимим, дати можливість тлумачення, відкритися (…) Тільки не виявити себе, своє - от принцип виживання…» - так думав Лева… Невидимість!».

Однак чи можливо в принципі - незважаючи на ризикованість цього підприємства - виразити своє в атмосфері тотальної симуляції? Це питання може бути сформульований інакше: чи можливо повернення до цінностей модерністської культури (до цінностей волі й суверенності особистості) у ситуації розпаду соціальних і культурних підвалин радянської цивілізації?

На перший погляд, Лева не виправдує покладених на нього очікувань: си-мулятивность в’їлася в його рефлекси, вона не нав’язана, а абсолютно органічна. Мотиви вторинності, нерухомості, наслідування наслідуванням постійно присутні в дрібних елементах оповідання, що має відношення до Леві. Ними пронизано все - від подробиць поводження персонажа до синтаксису авторських ремарок. Разом з тим, у системі характерів роману існує чітка поляризація, задана, з одного боку, образом Модеста Платоновича (сила особистості, укоріненої в минулому, втілення дійсності, пафос модерністських цінностей), а з іншої, образом Митишатьева (сила безособовості, укорінення в поточній миті, апофеоз симуляції, пародійна «сверхчеловечность»). Всі інші герої групуються «попарно» відповідно до цієї полярності: дядько Диккенс - батько Леви, Альбіна - Фаїна, Бланк - Готтих. Лева ж саме перебуває в «середині контрасту»: з погляду діда він представляє симулятивную реальність, з погляду Митишатьева він зухвало аристократичен своєю причетністю до справжньої реальності культури. У цьому подвійному кодуванні - секрет образа Леви. Прагнучи розчинитися в потоці симуляції, він все-таки до кінця не може цього зробити - заважає справжнє, випирає своє. Не випадково Битов у кульмінаційний момент, описуючи стан Леви, свідомо розмиває границю між Лівої - і… Пушкіним: «А вуж як Лева став видний! Так що не побачити його стало неможливо… Ще вчора лежав у гострих осколках на підлозі, його погляд пробила діри у вікнах, на підлозі валяються тисячі сторінок, які він зрячи й пішло все життя писав, від нього відвалилася білосніжна бакенбарда - він був самою видною людиною на землі. (Його гнів, його пристрасть, його повстання й воля)».

Pages: 1 2