Із глибокої внутрішньої потреби розповісти про те, що його потрясло й жахнуло, що перевернуло його подання про добро й зло, народився його перший роман «На західному фронті без змін» (1929), що приніс йому успіх. В епіграфі до роману він пише: «Ця книга не є ні обвинуваченням, ні сповіддю, це тільки спроба розповісти про покоління, що погубила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів». Але роман вийшов за ці рамки, ставши й сповіддю, і обвинуваченням

Це - історія вбивства на війні семи однокласників, отруєних шовіністичною пропагандою в школах кайзерівської Німеччини й минулу справжню школу на пагорбах Шампани, у фортів Вердена, у сирих окопах на Сомме. Тут виявилися знищеними поняття про добро й зло, знеціненими моральні принципи. За один день хлопчики перетворилися в солдатів, щоб незабаром бути безглуздо вбитими. Вони поступово усвідомили свою жахаючу самітність, свою старість і приреченість: «із клітки війни вихід один - бути вбитим».

Молодим героям роману, учорашнім школярам, що потрапили в пекло війни, усього по дев’ятнадцяти років. Усе, що здавалося святим і непорушним, перед особою ураганного вогню й братських могил - мізерно й никчемно. У них немає ніякого життєвого досвіду, те, що вони вчили в школі, не може допомогти полегшити останні борошна вмираючого, навчити повзти під вогнем, тягти пораненого, сидіти вворонке.

Для цієї молоді війна жахлива подвійно, тому що вони не розуміють, в ім’я чого послані на фронт, в ім’я чого повинні вбивати французів і росіян. Тільки одне зігріває їх - мрія поїхати вотпуск.

Пауль Боймер їде у відпустку, бажаючи

доторкнутися до рідного будинку як до живлющого джерела. Але повернення не приносить йому заспокоєння: йому тепер не потрібні вірші, які він писав ночами, йому смішні й противні розмови обивателів про війну. Він почуває, що в нього тепер немає не тільки майбутнього, але й минулого. Є тільки фронт, загибель товаришів і страх очікування смерті. Удивляючись у документи вбитого їм француза, Боймер говорить: «Прости мене, товариш! Ми завжди занадто пізно прозріваємо. Ах, якби нам частіше говорили, що ви такі ж нещасні маленькі люди, як і ми, що вашим матерям так само страшно за своїх синів, як і нашим, і що ми однаково боїмося смерті, однаково вмираємо й однаково страждаємо від болю!» Пауль буде вбитий останнім з однокласників, у жовтні 1918-го, «в один з тих днів, коли на фронті було так тихо й спокійно, що військові зведення складалися з однієї тільки фрази: «На західному фронті без змін».

На ґрунті морального осмислення «німецької провини» у Західній Німеччині в 1947 році виникла «Група 47» - об’єднання письменників, що не бажала відродження мілітаризму й націоналізму. У її джерел - діяльність журналу «Заклик». Основоположники групи - Ганс Вернер Ріхтер, Альфред Андерш, Вальтер Кольбенхоф - тяжіли до конкретного аналізу суспільних відносин у Німеччині. «Група 47» вчасно вписала у видавничу політику й книжковий ринок ФРН, що шукали після арзгрома націонал-соціалізму нові орієнтири

В 1940 - 1950-е роки поряд із соціально-критичною прозою, що тяжіла те до натуралізму, то до екзистенциалистскому осмислення миру, а також з авангардистською поезією в западногерманской літературі також активно розвивався «магічний реалізм». Термін був запропонований мистецтвознавцем Ф. Роо ще в 1923 році. Він позначав одну з версій пізнього експресіонізму, а пізніше став поширюватися не тільки на німецьку, але й на латиноамериканську літературу. У перші післявоєнні роки «магічний реалізм», що пережив Веймарскую республіку й Третього рейха, успішно конкурував з «Групою 47».

«Магічні реалісти» украй рідко зверталися до проблеми поточного суспільно-політичного життя. Вони думали, що суспільне буття в остаточному підсумку підкоряється космічним законам, а не людському свавіллю, і людина не зможе раціоналізувати Життя й перетворити її по своєму розумінню. Звідси й «магічна» поетика їхніх добутків, що відбивають хаотичну суєту й безглуздість більшості людських діянь і в той же час прагнучих уловити в цьому Хаосі прояв незбагненної для звичайного розуму всесвітньої необхідності

«Магічні реалісти», що поодинці пережили німецьку ганьбу в роки нацизму, не склали єдиної групи й після війни. Найбільш яскравими представниками «магічного реалізму» у післявоєнній Німеччині були ернест Кройдер, елизабет Ланггессер, а також Герман Козак і його роман «Місто за рікою».

У цьому романі закладена особлива проблематика: у жанровій формі роману виховання «відливаються» міркування автора про людину, про його природу й сутність, про сенс життя й смерті. Будучи вже зрілим майстром, письменник розумів, що таємниця життя полягає зовсім не в зовнішніх формах буття, що за кожною миттю життя бачиться щось більше й важливе, але таке, що відкривається тільки поетові

Роман містить ускладнену систему символів, мотивів і образів. У літературі післявоєнної Німеччини це - один із самих загадкових добутків. З’єднуючи форми казки, алегорії, антиутопії, подорожі, автор перетворює немудрий у принципі сюжет - «сходження в країну смерті» - у художнє дослідження внутрішнього миру людини, розгортає перед читачем загадкові глибини й таємниці людського поводження. Письменник вигадливо переплітає міфологеми минулого (пошук істини, блукання в лабіринті, воскресіння з мертвих, ідентифікація себе) з «новими» міфологемами ХХ століття ( місто-примара, місто в руїнах, мертве місто), а життя людини й хід історії представляє в символічних картинах потойбічного миру

У безпосередньому естетическом досвіді роману вихідна парадигма виступає персонифицированно, у вигляді діючих осіб. Навколишнього головного героя персонажі є дзеркальними відбиттями його самого, втіленням його внутрішніх можливостей, сил, спокус. «Випробування» головного героя здійснюються на кожному етапі «учнівства», «мандрівок», при кожній новій зустрічі з іншими персонажами, у діалогах-суперечках, у взаємному відбитті

Художню форму роману «Місто за рікою» багато в чому визначають традиції німецького роману виховання XVIII століття. Як і класичний роман виховання, роман Козака має моноцентрична побудова, у якому суб’єктивно-ліричне оповідання домінує над тенденцією епічної. Головний герой як би обставляється цілою системою персонажів-двійників, які створюють що ідеалізують або, навпроти, що пародіюють його портрети, що змушують його, таким чином, пізнавати себе. У результаті такої епічної розробки образа відбувається активізація нових можливостей життя на границі «я» і « не-я», що сприяє не тільки психологічної, але й етико-філософській розробці проблеми духовного розвитку людини

Іншим принципом художньої організації роману виступає принцип «поглиблення у внутрішнє життя» Цей принцип пов’язаний із самої «таємницею» епічного оповідання: епосу властиво стихійно вичленять із «потоку життя», з монотонності й несвідомості загального одиничне, частка, суб’єктивна для твердження великого, цілого, всеосяжного. Занурення в сферу «несвідомого психічного» сприяє усвідомленню себе в цьому світі