Модальний феномен усякої нормативної реальності виражається як правило, у модусах: “дозволене”, “потрібно” / обов’язково”/, “заборонено”. Правовий характер цей модальної триптих здобуває в суспільних відносинах, однієї зі сторін яких виступає влада. Ефективність функціонування таких відносин обумовлена тим, наскільки збалансовані, тобто в якому логічному відношенні перебувають складові правової модальності, як вони погодяться між собою. Нормальне, соціально здорове законодавство - не довільний набір тої або іншої кількості нормативів. Кожний модус має конкретні логічні передумови. Будь-яке, саме незначне протиріччя в законодавстві - це функціональна “діра”, що деформує й дестабілізує правозастосовний процес

Зокрема, жоден правовий норматив видового /менш загального/ значення не може функціонувати без правового нормативу родового /більше загального/ значення. У цьому значенні законотворчий процес можна представити у вигляді єдиного ветвящегося процесу, що забезпечує необхідний контекстуальний зв’язок правових нормативів на всіх функціональні рівнях

На жаль, відпрацьованій концепції модусной збалансованості правових нормативів, вироблюваних і прийнятих їхнім законодавцем, у нашім правознавстві немає. Самі поняття “правовий дозвіл”, “правова вимога” /”правовий обов’язок”/,”правова заборона” науково не визначені. Логічні границі що дозволяється й забороня_ практично відкриті для довільного розсуду - як законотворчого, так і правозастосовного. Древній принцип “Коли дозволений більше, менше вважається дозволеним” не працює. В умовах існування права, що захищає, в основному, права держави, а не громадянина, використовуються два типи юридичної регламентації:

а/ общедозволительная, коли в основі лежить загальний дозвіл, якому листуються конкретні заборони /у цілому будується за принципом: дозволено всі, крім прямо забороненого/.

б/ дозвільна, коли основний є загальна заборона, якому відповідають конкретні дозволи /за принципом “заборонено всі, крім прямо дозволеного”/.

Використання вищезгаданих юридичних засобів підпорядковано певній державній логіці. Влада цілком: бере на себе турботу про суспільство і його члени. У результаті держава, апарат політичної влади виявляється вільним у своїх відносинах із громадянами, а останні ставляться в положення вимушено залежних

Жорстко зв’язувати діяльність апарата влади правовими формами в таких умовах невигідно, відповідно, вона регулюється в общедозволительном порядку. Воля індивіда виступає в цьому випадку як змушена поступка держави громадянинові, або як засіб рішення поставлених апаратом завдань, але не розглядається, на жаль, як самостійна соціальна цінність. Отже, можна зрозуміти, чому держава на тлі загальної заборони дозволяє собі в правовій формі регламентувати окремі дозволи. Поряд із цим використовується принцип “позитивного обязивания “, що означає вимогу зробити під погрозою покарання або інших примусових заходів необхідних для держави дій

У правовій ситуації, що створилася, при декларуванні правової держави, першочергова увага все-таки приділяється не гарантіям прав людини, а гарантіям виконання їм своїх обов’язків

Право, що розуміється як міра волі, служить упорядкуванню проведення самостійних і соціально активних суб’єктів. Юридична регламентація, відповідно, будується на зовсім інших принципах, орієнтуючись на загальнолюдські якості. Вона прагнути звільнитися від нав’язування тих або інших стереотипів поводження. Обмеження волі, визначення в законі її рамок необхідно в цьому випадку лише для попередження колізій між діями вільних індивідів, для того, щоб сваволя одного не вторгався в сферу волі іншого. Іншими словами, обмеження виступають засобом забезпечення сво6оди

Головна мета існування всього юридичного стосовно до права як мері волі - забезпечити реальність прав членів цивільного суспільства. Зараз реально усвідомлюється необхідність «демократизувати» право, у якімсь ступені “очистити” його від владного державного початку. Примусове обязивание, заборона, юридична відповідальність - усе, що по розповсюдженому стереотипі утворить право, ставиться в дійсності не стільки до права, скільки до державної влади. “Право ж, - це, насамперед, те, що по вираженню С. Алексєєва, “говорить про права”, і саме це є найважливішою, визначальною стороною юридичного регулювання”. Звідси найпильніша увага повинне приділятися всьому комплексу питань, що стосуються прав і воль громадянина: відповідність нашого законодавства міжнародним актам про права людини, юридичним процедурам їхнього використання й захисти, гарантіям проти порушення конституційних прав і воль поточним законодавством

Реформуючи законодавство, мабуть, доводиться замислюватися про критерії й особливий порядок установлення юридичних заборон. Надається необхідним - певне коло заборон, що зачіпають інтереси всього суспільства, пропускати через «санкцію» народного референдуму. Усунення системи анонімних заборон, установлення юридичної відповідальності за прийняття антиконституційних заборон дало б, безумовно, позитивний результат. Доцільно було б визначити такі сфери суспільних відносин, які в силу своєї специфіки не можуть регулюватися за допомогою заборон

У процесі нинішнього широкого реформування нашого законодавства підхід до права з позицій «право для суспільства й людини» починає помітно тіснити ніколи традиційний підхід «право для політичної влади», що підкоряв суспільство державним інтересам. Головне, що відрізняє нинішній процес відновлення законодавства - це поява в ньому саме таких джерел права, які “говорять про права”. Уже чинні закони про власність, про печатку й інші засоби масової інформації, про довірчу власність /трасті/ і буд.р. - все це джерела права, засновані в цілому на ліберальному, його розумінні

У них використовується переважно общедозволительний принцип регулювання, побудований на взаємозв’язку дозволів і заборон, значна увага приділяється забезпеченню прав громадян

і їх об’єднань

Але не можна не сказати й про існуючу негативну тенденцію. Невтримне відомче нормотворчество скувало діючу систему законодавства, свавільно конкретизуючи норми общедозволительного значення

Визнання за підзаконними актами сили закону, установлення норм права без обліку елементарних правил законодавчої техніки й потреб суспільства привели до появи незліченної безлічі відомчих нормативних актів, що захопили сферу законодавчого регулювання. Прикладів тому маса, якщо говорити про вищезгаданий Закон РФ “0 неспроможності /банкрутстві/ підприємств”, тут зовсім ґрунтовно можна виразити сумніви в його дійсності, тому що для його нормативного застосування потрібно прийняти величезне число відомчих нормативних актів, щонайменше, ще один закон про аудиторську діяльність, організувати федеральне агентство по справах про банкрутство. Така ж ситуація зложилася й у податковому законодавстві, де в застарілі ще в 1992 році закони було прийняте безліч істотних змін, за яких досить складно встежити, цей процес супроводжується одночасним виданням потоку підзаконних, рідко публикуемих актів

З моменту перерозподілу законодавчих повноважень співвідношення між законами й підзаконними актами принципово міняється. Умови передачі законодавчих повноважень Президентові Росії, а також порядок користування ними виявляються явно недостатніми для того, щоб забезпечити правовий характер прийнятих нормативних актів

Нормотворческая діяльність, не стиснута обмежувальними рамками, здобуває досить вільні форми

Укази Президента й постанови Уряду /тобто акти виконавчої влади/ у ряді випадків виявляються сильніше законів, нормативно продовжуючи” або “поправляючи” їх. Практично будь-яка відомча інструкція може подкорректировать той або інший закон. З’являються управлінські структури, що привласнили невластиві даному виду державних органів функції, приймається ряд нормативних актів нелегітимного характеру. Сьогодні можна із упевненістю сказати, що передача виконавчим структурам законодавчих повноважень не додала прийнятим ними правовим актам більше права. А можливість регулювати органами керування таких сфер суспільних відносин, як права, волі й обов’язки громадян, не відповідає принципам правової держави й теорії поділу влад

Pages: 1 2