Постмодернізм одне із самих цікавих і складних явищ XX - сторіччя. Визнаний мэтр постмодернізму відомий італійський учений і письменник Эко затверджує: «постмодернізм - не фіксоване хронологічно явище, а якийсь духовний стан…» [9,460]. Причини появи його пояснює італійський філософ Вітторіо Жнива тим, що час виникнення глобальної культури, що він називає постмодерной і до складу якої вливаються «всі культури минулого й різні культури сьогодення».

Це процес єдності в різноманітті порождающий нову мультикультурную ментальность і етику.[7,201] Літературознавці Д. Затонский , Л Андрєєв, Б. Бігун бачать у постмодерністському світовідчуванні прикмети кризи, песимізму, спаду, а звідси «Мир постмодерністського мистецтва - мир «симуляторов», помилкових видимостей, мир означаючих, що звільнилися референтів [1,28]. Інші (Т. Денисова, Г. Сиваченко ) затверджують продуктивність постмодерністської свідомості, тому що воно «з’являється антидогматичним , плюралистичним …, дає перевага широкому спектру рівноправних рішень, пошукам варіантів[3,26]. Як бачимо, думка про це явище часто діаметрально протилежні, однак основні особливості модернізму всі дослідники визначають приблизно однаково.

Постмодернізм хронологічно з’явився після модернізму, звідси і його назва, хоча деякі дослідники схильні відносити до цього явища «авторів від Аристофана, у творчості якого зображений криза давньогрецької цивілізації; Овідія й Петрония, які зафіксували розпад цілісної системи давньогрецьких традицій; а також Рабле й Сервантеса, чиї добутки зображували крах ренесансних ідей і т.п. - і до М. Павича [2,90]. Але теоретичні основні принципи постмодернізму були сформульовані в 60-70-і роки ХХ століття теоретиками мистецтва, філософами-структуралістами (Р. Барт , Дж. Барт , И. Хассан ). В 80-і роки тривав як процес теоретичного осмислення, так і широкий розвиток постмодерністського роману (П. Зюськинд , Ю. Андрухович і ін.), що зв’язують як з остаточною катастрофою тоталітаризму (розпад СРСР), так і зі зближенням з масовою культурою

Відмітні ознаки постмодернізму вказав у свій час американський літературознавець И. Хассан . Він нарахував їх тридцять один, порівнюючи з модернізмом. Найбільш характерними ознаками в ряді «модернізм - постмодернізм» є: «форма (єдина, закрита), ціль - гра ,… синтез - антитеза, з’єднання - роз’єднаність,… жанр/границі - текст/ интертекст ,… метафора - метонімія,…метафізика - іронія»[8,105]

Интертекстуальность , уважає У. Эко є присутнім у всякому тексті його луна буде почуто в процесі роботи над добутком, тому що «матеріал виявить свої природні властивості, але одночасно нагадає й про його культуру, що сформувала,»[9,432]. Іншими словами письменник цитує або звертається до вже відомих сюжетів, образам, прийомам, але тепер для того, щоб пародіювати або переоцінювати їх.

У ряді випадків це приводить до того, що, як писала французька газета «Фігаро» у березні 1970р., автори віддаються «насолоді від тексту». Кращі ж добутки постмодернізму являють собою синтез, як писав Р. Барт : «Я впевнений, що теперішній письменник - постмодернист не копіює й не відкидає своїх батьків із двадцятого століття й своїх дідів з дев’ятнадцятого. Першу половину сторіччя він тягає не на спині, а в шлунку: він встиг неї переварити…Ідеальний роман постмодернізму повинен яким- те образом виявитися між зіткненням реалізму з ирреализмом , формалізму з «змістовністю», чистого мистецтва з ангажованим, проти елітарної - з масової» [ Цит . по:3,21]. До таких добутків ставиться роман «Ім’я троянди»

Автор роману Умберто Эко (род. в 1932р.) - відомий італійський письменник, учений, професор, читає курси по семіотиці й естетиці в Болонском університеті, почесний доктор університетів США, Данії й ін.. Автор книг «Эстетическая проблематика у Фоми Аквінського» (1956), «Відкритий добуток» (1962), «Поетика Джойса» (1966), «Документ по новому середньовіччю» 1973), «Тракт про загальну семіотику» (1975), «Подорожі в гіперреальний простір» (1986).

У. Эко затверджує: «Постмодернізм - це відповідь модернізму: раз уже минуле неможливо знищити, тому що його знищення веде до німоти, його потрібно переосмислити: іронічно, без наївності!»[9,461].