В 1826 році А. С. Пушкін, перебуваючи в посиланні в Михайлівськім, пише вірш “Пророк”. Трохи пізніше, відправляючись на аудієнцію до Миколи I, що викликав А. Пушкіна з Михайлівського в Петербург, поет захоплює листок з віршем із собою. Чому ж Пушкін додав таке важливе значення цьому віршу? Після розправи над декабристами Пушкін переживає сильне потрясіння й довгий час не пише віршів. Перебуваючи в посиланні в Михайлівський, переслідуваний думкою “про друзів, братів, товаришів”, він обмірковує свою нову роль у суспільстві й свої можливості впливу на хід російської історії через фігуру Миколи I. Поет усвідомить, що має величезну владу над сучасниками

Образ біблійного пророка, що повчає й рятує свій народ, служить для А. Пушкіна прикладом. Вірш зложився під безпосереднім враженням від служби в церкві. Готовність до жертви, виражена в біблійній “Книзі Исайи”, служить А. Пушкіну прикладом. У розпачливому листі до Плетньова Пушкін викликує: “Душу!

Я пророк, їй-богу, пророк!” Уживаючись в образ пророка, А. Пушкін майже текстуально треба за тими главами “Книги Исайи”, де Исайя розповідає нам, як звичайна людина перетворюється в пророка. Біблійна лексика, достаток церковнославянизмов створюють високу врочистість стилю й повідомляють пушкінський вірш сакральний зміст. Адже пророк доносить до людей не свої власні думки, а те, що він почув від Бога

Підтвердимо прямий зв’язок пушкінського й біблійного пророка текстуально. Біблія: И послана бысть по мені єдиний від Серафимів… І доторкнувся до вуст моїм і рече: рє прекоснуся це вустам твоїм, і… беззаконня твоя, і гріхи твоя очистить. У руце своєї имаше угль горяшь…

ПРО, окаянний аз, яко……. І рече: або, і рцы людям У Пушкіна: Дієсловом пали серця людей! цим… І шестикрылый Серафім на роздоріжжі мені з’явився… І він до вуст моїм припав, И вирвав грішну мою мову, И празднословный И лукавий…

И вугілля, що палає вогнем… Як труп у пустелі я лежав. Звичайно, слов’янський текст віршів Исайи творчо переосмислений поетом, і ми не можемо говорити про просте запозичення

Перекладання псалмів і інших біблійних текстів - стійка традиція російської поезії XVIII- XIX століть. В. К. Тредиаковский, М. В. Ломоносов, Г. Р. Державін - поети російського класицизму - пригадуються нам у зв’язку із цією традицією. І А. Пушкін, зберігаючи заворожуюче врочистий стиль, властивий классицистическим перекладанням священних текстів, створює найбільший філософський маніфест. По-моєму, не стільки перелагающий зміст Біблії, скільки стверджуюча думка самого Олександра Сергійовича Пушкіна про жертовне служіння народу мудреця й поета-пророка

Пушкінський вірш різні дослідники прочитували по-своєму. Деякі ставили його в один ряд з віршами про роль поета й поезії (“Поет”, “Поетові”, “Поет і юрба”), дехто радий був розцінити пушкінського “Пророка” як політичний демарш. Глибоко віруючі люди бачать в образі поета-пророка посередника між Богом і людьми. Проблему взаємини пророка з усіма людьми, а не тільки з “мирською владою” вирішує й М. Ю. Лермонтов у своєму вірші “Пророк”, що є відгуком на пушкінське (написане через 15 років, в 1841 р.). Лермонтов починає з того, чим закінчив Пушкіна: З тих пор як Вічний Судія Мені дав всеведенье пророка…

Лермонтовский пророк уже не посередник між Богом і людьми. У М. Лермонтова пророк - гнаний людьми геній. Головна думка вірша в тім, що “немає пророка в батьківщині своєму”.

Знедолений, не зрозумілий людьми “віщун”, “дух изгнанья” Демон, гордий Мцыри - це герой Лермонтова-Романтика. Відмовляючись від значеннєвої співвіднесеності з “Книгою Исайи”, де вищим боргом пророка є повідомлення до людей гласу Божого, М. Лермонтов малює свого пророка як романтичного all so ch. ru 2001 2005 вигнанець^-вигнанця-героя-вигнанця. (Хоча деякі, можливо не усвідомлені самим М. Лермонтовим запозичення з “Плачу” пророка Иеремии недавно відзначені дослідниками.) Духовна “пустеля похмура” з пушкінського вірша здобуває в М. Лермонтова риси якоїсь романтичної пустелі, невідомої екзотичної землі, освітленої зірками й протипоставленої “шумному граду”.

Таким чином, зіставивши два вірші, ми бачимо їхній безумовний зв’язок і загальні риси: метафоричность, звертання до біблійного образа. Однак по стилі пушкінський вірш більше философическое, у ньому більше церковнославянизмов, воно ближче до традицій класицизму, хоча ні в якій мері не зводиться до них. М. Лермонтов же розкриває тему пророка, як тему трагічного нерозуміння людьми вільної творчої особистості, навмисно відмовляючись від архаїзмів і використовуючи глибоко проникливі сумні розмовні інтонації, властиві романтикам