Василь Стус прийшов у літературу наприкінці 50-х - на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі й насамперед , у поезії як роді літератури, по-перше, найбільш мобільному, а по-друге, найбільш чуйному, котрий, немов оголений нерв, відразу ж болісно реагує на зміни, які відбуваються в житті. Зміни ці пройшли двома напрямками. Зросла увага до життя, внутрішньому миру людини роботи, не як бездумного й бездушного «винтика», а як мислячої, духовно багатої особистості, що несе в собі цілий неповторний мир

Це повніше всього відчувалося в добутках В. Симоненко («Ти знаєш, що ти - людина?», «Дід умер», «Баба Онися», «Пекти», «Дума про щастя»), И. Драча, Ліни Костенко й ін. И другий напрямок - естетичне освоєння змін, які принесла в життя науково-технічна революція: розвиток космонавтики, атомної фізики, генетики й ін. Вони визначили й тематику творчості багатьох поетів, дали матеріал для конструювання художніх образів. Про це можна судити вже з назв збірників і окремих добутків письменників: «Атомні прелюдія» (М. Вінграновський), «Протуберанці серця», «Балада ДНК» «Причетність планетарна (И. Драч), «Зоряний інтеграл» (Ліна Костенко), «Планета на житнім стеблі» (В. Коломиец).

Взагалі поезія того років характеризується злиттям образн, естетичного й раціонального почав. В. Стус особливістю свого таланта, підходу до естетичного відтворення дійсності входить у плеяду шестидесятників, хоча, звичайно, його творчість несе лише йому властиві риси і якості, які відрізняють його від сучасників. Але, як говорить про Стусе М. Жулинский, «у цілому творчість художника потрібно розглядати на історичному тлі відображеної їм реальності, у системі його поетики й у художньому контексті творчості Василя Симоненко й Ліни Костенко, Миколи Вінграновського й Івана Драча». Жанр ліричної медитації обумовлений властивої Стусу особливістю поетичного дарунка - щасливого об’єднання емоційної сили ліричних переживань із глибоким интеллектуализмом, філософським осмисленням конкретних реалій життя. От один з порівняно ранніх віршів «Біля гірського багаття» (1963). Така, здається, земна стурбованість звичайним побутовим питанням:

• Хто запалить тебе, багаття,
• у чорний день? У чорну ніч?

відразу ж переходить у площину вічної проблеми пошуку мети в житті й шляхах до нього, і завершується глибиною узагальнюючої думки про загальнолюдську сутність життя з воістину гетевской глобальностью й складністю понять: Як вибухнути, щоб горіти?… Як бути?…Як жити?». «Як жити…» Адже це, властиво, філософська основа тих питань, над якими століттями мучається людство, шукає на нього відповідь. Тут Стус лише ставить питання. А в багатьох поемах і відповідає на них. Згадаємо «Як добре те, що смерті не боюся я», «У цьому полі, синьому, як льон», стисло зупинимося на поэзиях різних часів - «Молодої Ґете», «Не можу я без посмішки Івана», циклу «Костомаров у Саратові», «Господи, гніву пречистого». В останньому вірші чується готовність до жагучого шляху, до добровільних страждань за людей, віра в те, що він має для них сили: «Де не буду стояти - вистою». Тут - відгомін біблійних образів і мотивів. «Це поезія філософська, причому її философичность проявляється не на рівні цитування або тлумачення тих або інших положень… Це своїм, вистражданим поетом, осмислення основних основ буття людини, роздуму над його місцем у природі й суспільстві, над його моральним самовизначенням у такому непростому й недосконалому сучасному світі».

Основним засобом образності, поетичного відтворення миру, передачі власних почуттів, думок переживань у поезії В. Стуса є метафоризация. Про цьому неодноразово говорили дослідники його творчості. М. Ильницкий цілком справедливо вважає, що здатність підняти конкретне спостереження до рівня глобальної метафори-символу - характерна риса поетики Василя Стуса. Справді, розглянемо початок поезії «За літописом Очевидця» — образ сонця, що дивиться на землю, служить ключем для розуміння ідейно-художньої сутності всього добутку. Так само й образ зламаної гілки вечора («Гойдається вечора зламана галузь»), метафоричний образ червоної тіні калини на чорних водах («Яровий, душу, яровий, а не ридай»). Мова поезії В. Стуса відзначається багатством, оригінальністю, сміливим звертанням зі зміцненими нормами. Поет часто прибігає до словотвору, неологізмам, деформує слова, але з тонким почуттям такту, міри, так, що новотвору допомагають глибше розкривати задум поета, привнести в зміст нові нюанси

От кілька неологізмів з його поэзий: наверх, на низ, на життя, на кончину. Важко пояснити принципи створення цих слів, префікс на, незвичний тут, немов надає якоїсь схованої динаміки звичайним словам верх, низ, життя, кончина. У Стуса безліч подібних слів. Навряд чи вони ввійдуть в активний запас нашої мови, нашої поезії. Проте, у контексті добутків Стуса вони сприймаються як щось закономірне, виправдане, увиразнюють думка, роблять її яскравіше, більше чіткою. Новаторські підходи В. Стуса до образосозданию, орієнтація на психологізм, звертання до підсвідомого, філософська глибина й интеллектуализм поезії виводять її на простори верхових світових досягнень. Він відомий як обдарований перекладач добутків видатних майстрів художнього слова, близьких йому образною суттю, спрямованістю, глибиною думки. Це - И. В. Ґете, Р. Г. Рильке, що, напевно, найбільше імпонував йому як поет, Г. Лорка, а також М. Цветаева, білорус Г. Богданович і інші близькі Стусу внутрішнім миром і поетичним порядком художники. При цьому він залишається глибоко національним поетом

И мова йде не про використання окремих традиційних образів або підходів до відтворення реалій народного життя. Він зумів відчути й відобразити мир свого народу, нації в складних історичних перепадах минулого й сучасності, побачити ті зміни, які відбулися із часів Шевченко. Не випадково нині говорять про українську літературу - від Шевченко до Стуса. Зараз поезія В. Стуса міцно ввійшла в літературне життя України, а в життя діаспори навіть значно раніше. Добутки його переведені на англійський, німецький; росіянці й інші мови миру